є лише запізнілим еволюційним ходом, що покликаний приховати те, якими грішниками ми є насправді. Зверніть увагу, що ця похмура ідея повністю належала Гакслі. Я згоден із Мейром, що в ній немає нічого схожого з мисленням Дарвіна. За словами біографа Гакслі, він «змушував свій етичний ковчег іти проти Дарвінової течії, що досі успішно несла його»{28}.
Зрештою в Дарвіна з’явилася відчайдушна потреба в тому, щоб хтось захистив його від такого публічного захисника. Він знайшов його в особі Кропоткіна – першокласного натураліста. Гакслі був городянином, який мало що знав про тварин, яких не розтинав, Кропоткін же подорожував Сибіром і помітив, як мало сутичок, що відбуваються між тваринами, відповідають тому гладіаторському стилю, що його описував Гакслі, коли розповідав про «безперервну вільну боротьбу». Кропоткін помітив, що представники одного виду часто співпрацюють між собою. Вони туляться одне до одного, коли їм холодно, або разом протистоять хижакам – як, наприклад, дикі коні гуртуються проти вовків – і це має вирішальне значення для виживання. Кропоткін підкреслив ці теми у своїй книзі, опублікованій у 1902 році, «Взаємодопомога» («Mutual Aid»), що явно була спрямована проти «невірних» на кшталт Гакслі, який неправильно інтерпретував Дарвіна. Насправді Кропоткін перегнув палицю, коли ретельно збирав приклади тваринної солідарності, щоб отримати докази тому, що його політичні погляди правдиві. Проте він мав рацію, коли протестував проти опису природи, висунутого Гакслі, який мало знав про реальний світ.
Для мене головне питання полягає в тому, як вийти з глухого кута Гакслі. Якщо ми не можемо говорити про Бога та якщо еволюція не дає ніякої відповіді, як тоді пояснити людську мораль? Якщо забрати з картини і релігію, і біологію, то, як на мене, залишиться чорна діра. І найдивнішим з усього цього є те, що біологи, як погані водії, знову спрямовують нас у той самий глухий кут, що й століття тому.
Знайти жабу в унітазі в Австралії – цілком звичайна практика. Її можна витягти звідти, але земноводна знову успішно стрибне в унітаз і чіплятиметься за його поверхню своїми лапками з присосками, коли ми, люди, створюватимемо випадкове «цунамі». Схоже, жабам абсолютно не заважають відходи нашої життєдіяльності, що проносяться в цей момент повз них.
Але мені заважають! Останні три десятиліття минулого століття я почувався ніби туалетна жаба. Мені доводилося відчайдушно шукати опору щоразу, коли виходила якась книжка про людську природу, написана чи то біологом, чи то антропологом, чи науковим журналістом, тому що більшість із них захищали ідеї, що були абсолютно чужі моїм уявленням про наш вид. Людей можна розглядати як добрих за своєю природою істот, але здатних на зло або злих за своєю суттю, але здатних на добрі вчинки. Склалося так, що я належу до першого табору, але в літературі підкреслювали лише негативну сторону. Навіть позитивні риси формулювалися так, що здавалися спірними. Тварини
Adrian Desmond (1994), p. 599.
