від смерті, що завжди чатувала напоготів за один крок від анабіозу, точнісінько як величезна сіра акула за човном у відкритому морі.
Безперервну механічну пильність «Ностромо» можна було помітити повсюдно в тиші корабля, зокрема, у м’якому гудінні й миготінні лампочок, які були проявом чутливості приладів. Вони проникали в кожен куточок корабля, щоб перевірити кожну схему та конструкцію. Зовні теж були сенсори, які моніторили пульсацію космосу й попереджали про електромагнітні аномалії.
Одна частка «мозку» «Ностромо», зокрема, займалася аналізом таких аномалій. Він чітко фіксував їх, знаходив нестандартні явища, досліджував результати аналізу та приймав рішення. Прилади прокидалися зі стану спокою, а недіючі схеми знову починали контролювати потік електронів. Після прийняття рішення починали миготіти сотні яскравих лампочок – ознаки життя, які пробуджували механічне дихання.
Ось раптом почувся виразний звуковий сигнал, хоча до цього можна було почути лише приглушений звук якогось штучного тамбурина[2]. Давно цього не траплялося на «Ностромо». Це означало якусь рідкісну подію.
Серед розмаїтого цокання та спалахів приладів, що «перегукувалися» один з одним, на кораблі поступово почав оживати особливий відсік із металевими стінами, де лежало семеро коконів, вкриті білосніжним металом і пластиком.
У відсіку почувся новий звук. Це був вихлоп, який наповнював приміщення очищеним повітрям, придатним для дихання. Люди добровільно погодилися на підпорядковане становище, довіривши бляшаним божкам на кшталт «Ностромо» постачати їм кисень, коли в них не було змоги робити це самостійно.
Сенсори напівчутливої електроніки випробували нове повітря і визнали його задовільним для підтримання життя в таких уразливих людських повністю біологічних організмах. Миготіли ще якісь лампочки, і встановлювалося з’єднання між якимись механізмами. Без якихось урочистих фанфар семеро коконів розкрилися, і гусенеподібні фігури людей ніби знову народжувалися на світ Божий.
Після пробудження семеро членів екіпажу «Ностромо» виглядали ще безпорадніше, аніж під час гіперсну. По-перше, вони були мокрі як хлющ: через консервант, який заповнював і обволікав їхні тіла. Неприємно почуватися в чомусь слизькому, незважаючи, що то аналептик. По-друге, вони були голі, а рідина – поганий замінник штучній шкірі під назвою одяг, яка робить людей стрункішими та рельєфнішими.
– Господи, – пробурмотіла Ламберт, з огидою стираючи рідину з плечей та боків. – Яка холодрига!
Вона вилізла з подоби труни, котра, утім, зберігала їй живе, а не мертве тіло, і незграбно посунула до сусіднього відділення, де за допомогою рушника, який вона там знайшла, продовжила витирати ноги від прозорої липкої субстанції.
– Чому «Матір» не прогріє корабель перед тим, як вивести нас із анабіозу?
Ламберт підвелася, намагаючись згадати, де ж її одяг.
– Ти
Ударний інструмент із пом’якшеним, порівняно з барабаном, звуком, котрий задає такт. (
