(він і досі залишається її коханим). На викарбуваному на лопаті написі ЗАКЛАДИНИ Бібліотеки Шипмена Лізі помічає кілька брудних плям і намагається їх здмухнути. Що вони робитимуть із цим дивовижним артефактом? Улітку 1988 року кабінет Скота ще був у стадії будівництва, хоча адреса діє, й він уже почав складати всіляку всячину у стійлах та в кутках нижнього сараю. На багатьох картонних ящиках він нашкрябав СКОТ! РАННІ РОКИ!! великими мазками чорного маркера з войлочним пером. Найімовірніше, срібна лопата потрапить до цього мотлоху, і її осяйний блиск загубиться в тій темряві. А може, вона сама її туди віднесе й почепить на неї етикетку СКОТ! СЕРЕДНІ РОКИ! для жарту… або просто для того, щоби включити цей приз до їхнього каталогу. Така собі безглузда штуковина, несподіваний дарунок, який Скот назвав би…
Але Драпаел уже вирушив у дорогу. Не сказавши більше ні слова – так, ніби йому страшенно остогидла вся ця історія і він сповнений рішучості покінчити з нею якнайшвидше, – він перетинає прямокутник свіжої землі, обминувши шматок дерну та ямку, що утворилася там після того, як Скот востаннє копнув лопатою й перекинув цей шматок дерну. Підбори начищених до блиску чорних черевиків Драпаела (які своїм осяйним блиском ніби волають «не забувайте, що я асистент професора і моя кар’єра лише починається») глибоко занурюються в землю за кожним його важким кроком. Драпаелові доводиться докладати неабияких зусиль, щоб утримати рівновагу, й Лізі здогадується, що це аж ніяк не покращує його настрій. Тоні Еддінґтон іде поруч із ним, вираз обличчя в нього замислений. Скот на мить затримується, ніби до кінця не зрозумівши, що ж йому робити далі, потім також рушає, прослизнувши між своїм господарем і своїм тимчасовим біографом. Лізі за звичкою йде слідом за ними. Сьогоднішня поведінка Скота так її захопила, що вона геть забула про своє передчуття лиха
(розбите скло вранці)
на короткий час, але тепер воно повернулося
(розбиті серця увечері)
й тяжко тисне їй на серце. Вона думає, що саме через нього всі ці деталі здаються їй такими значущими. Вона певна, що світ повернеться до свого нормального фокуса, як тільки вона потрапить у зону кондиціонованого повітря. І як тільки витягне препаскудну тканину з розколини у своїй задниці.
«Усе майже закінчилося», – нагадує вона собі, й – яким дивним може бути життя – саме від цієї миті починається катастрофа, що мала відбутися того дня.
Коп зі служби безпеки кампусу, який здається старшим за всіх інших у цій компанії (через вісімнадцять років вона ідентифікує його завдяки фотографії Квінсленда як капітана С. Гефернана), підіймає вгору стрічку бар’єра на дальшій стороні церемоніального прямокутника землі. Стосовно нього вона тоді помітила тільки, що він носив на своїй сорочці кольору хакі те, що її чоловік міг би назвати великою-великою пихатою діркою на людині. Її чоловік та його фланговий ескорт пірнули під стрічку таким синхронним рухом, ніби виконували
