Кров витікає з кутика його рота. Вона відчуває її запах. Навіть комір його сорочки вже просяк кров’ю. «Його лікувальний чай тут йому не допоможе, – думає вона, майже не усвідомлюючи собі, що вона думає. – Цього разу надто багато крові. Збіса багато». – Мені так гаряче, Лізі, будь ласка, дай мені льоду.
– Я тобі його дам, – каже вона й підкладає жакет йому під голову. – Я дам тобі льоду, Скоте.
«Слава Богу, на ньому спортивний піджак», – думає вона, й зненацька їй приходить у голову одна думка. Вона хапає скоцюрблену, заплакану дівчину за руку.
– Як тебе звуть?
Дівчина дивиться на неї такими очима, ніби бачить перед собою божевільну, проте на запитання відповідає:
– Ліза Лемке.
«Ще одна Ліза, який малий наш світ», – думає Лізі, проте вголос нічого не каже. Вона каже зовсім інше:
– Мого чоловіка підстрелили, Лізі. Чи не могла б ти побігти до… – Вона не може згадати, як називається будівля, пам’ятає тільки її призначення. – Побігти до англійського факультету й викликати «швидку допомогу»? Набери номер 911…
– Це ви, мем? Місіс Лендон? – До неї підходить коп зі служби безпеки кампусу, зі своєю бляхою – великою-великою пихатою діркою на людині, – проштовхуючись крізь натовп переважно за допомогою своїх мускулистих рук. Він присідає навпочіпки поруч із нею, і його коліна тріщать. «Гучніше, аніж постріл із пістолета Білявчика», – думає Лізі. Він тримає в одній руці переносну рацію. Він говорить повільно, ретельно вимовляючи кожне слово, ніби звертається до засмученої дитини. – Я зателефонував до кампусного лазарету, місіс Лендон. Вони висилають карету «швидкої допомоги», яка відвезе вашого чоловіка до Нешвілського меморіального шпиталю. Ви мене зрозуміли?
Вона зрозуміла, і її вдячність (коп повернув їм більше, аніж долар, з тієї суми, яку він їм заборгував) майже така сама глибока, як і жалість, що її вона відчуває до свого чоловіка, котрий лежить на розпеченому гудроні і тремтить, як наполоханий собака. Вона киває головою й уперше ронить сльозу, яких вона проллє ще багато, перш ніж перевезе свого чоловіка до їхнього рідного штату Мейн – і не одним із рейсів авіакомпанії «Дельта», а на приватному літаку і з приватною санітаркою на борту, а ще одна карета «швидкої допомоги» та ще одна приватна санітарка чекатимуть їх на терміналі цивільної авіації Портлендського аеропорту. Вона знову обертається до дівчини на прізвище Лемке і каже:
– Він весь горить – ти не роздобудеш десь льоду, люба? Ти маєш якесь уявлення про те, де зараз можна знайти лід? Де завгодно, аби він тільки там був?
Вона каже це без особливої надії, а тому дуже дивується, коли Ліза Лемке, не задумуючись, киває головою.
– Авжеж, он там закусочна, і вони мають машину для виробництва кока-коли.
Дівчина показує рукою в напрямку Нелсон-Холу, якого Лізі не може бачити. Усе, що вона бачить, – це ліс голих ніг, деякі з них волохаті, деякі гладенькі, деякі засмаглі, а деякі обпечені сонцем. Вона усвідомлює, що вони цілком
