ночі, дослухаючись до симфонії собачого гавкоту – а здавалося, кожен собака в Нешвілі гавкає на гарячий серпневий місяць, – вона пригадає, що це афоризм із третього роману Скота, єдиного, якого терпіти не могли ані вона, ані критики, єдиного, який зробив їх багатими. «Порожні демони».
Скот і далі тягне її синій шовковий топ, його очі досі гарячково блищать у почорнілих очницях. Він хоче щось сказати, й вона – їй доводиться присилувати себе до цього – нахиляється, щоб розчути його слова. Він удихає за один раз дуже мало повітря, такими собі судомними напіввдихами. Це шумний і моторошний процес. Запах крові стає дедалі сильнішим. Бридкий, мінеральний запах.
Це смерть. Це запах смерті.
Ніби погоджуючись із нею, Скот каже:
– Він дуже близько, моя люба. Я не можу бачити його, але… – Ще один довгий, скрипучий вдих. – …чую, як він їсть. І хрюкає. – І він посміхається своєю кривавою посмішкою клоуна, коли це каже.
– Скоте, я не розумію, про кого ти говориш…
Рука, яка вчепилася в її топ, ще зберегла в собі досить сили. Вона щипає її за бік і щипає жорстоко – коли вона скине топ набагато пізніше в кімнаті мотелю, вона побачить синець, справжній синець, одержаний від коханого.
– Ти… – Скрипучий вдих. – …знаєш…
Ще один скрипучий вдих, глибший. І він досі посміхається, так, ніби вони поділяють якусь жахливу таємницю. Темно-червону таємницю, кольору синця. Кольору певних квітів, які ростуть на схилах
(мовчи, Лізі, мовчи)
так, на схилах одного пагорба.
– Ти… знаєш… а тому… не ображай моє… знання. – Ще один свистячий скрипучий вдих. – Або твоє власне.
І вона думає, що й справді дещо про це знає. Довгий хлопець, так він його називає. Істота з нескінченним строкатим боком. Якось вона хотіла подивитися слово «строкатий» у словнику, але забула – спроможність забувати була вмінням, яке вона мала всі підстави вигострити протягом тих років, коли вони зі Скотом жили разом. Але вона знає, про що він каже, авжеж, знає.
Він випускає її топ чи, може, втрачає силу, щоб за нього триматися. Лізі трохи відхиляється від нього, але не далеко. Його очі дивляться на неї з глибоких очниць, які все більше чорніють. Вони такі самі блискучі, як і раніш, але вона бачить, що вони також наповнені жахом і (саме це лякає її найбільше) якоюсь злою, непоясненною іронією. Промовляючи так само тихо, – можливо, для того, щоб тільки вона його чула, а може, він просто неспроможний говорити гучніше, – Скот каже:
– Слухай, моя маленька Лізі. Я покажу, які звуки з нього вихоплюються, коли він шукає когось поглядом.
– Ні, Скоте… не треба… будь ласка.
Він пускає її слова повз вуха. Усмоктує в себе ще один зі своїх скрипучих вдихів, заокруглює мокрі червоні губи у формі літери О і видає низький, неймовірно бридкий, з якимсь глузливим призвуком звук. Це закінчується цівкою крові, яка пробивається крізь
