хлопцем за нього – якщо буде треба, вона застосує нігті за браком іншої зброї.
– Отже… Лізі… – шепоче він, посміхаючись своєю бридкою, обізнаною, жахливою посмішкою. – Що… ти… скажеш?
Вона нахиляється до нього ще ближче. Нахиляється в просякнутий потом і кров’ю сморід, який витає над ним. Нахиляється, аж поки чує рештки слабкого запаху шампуню «Прел», яким він мив сьогодні вранці голову, та піни, яку він застосовував для гоління. Вона нахиляється над ним, аж поки її губи торкаються його вуха. Вона шепоче:
– Заспокойся, Скоте. Бодай один раз у своєму житті – лише заспокойся.
Коли вона знову дивиться на нього, його очі змінили вираз. У ньому вже немає нічого погрозливого. Він слабне, та, може, це й добре, бо він знову здається психічно нормальним.
– Лізі…
Так само пошепки, дивлячись йому просто у вічі, вона каже:
– Дай тій паскудній істоті спокій, і вона забереться геть. – Вона мало не додає: «Ти зможеш повернутися до цієї плутанини потім», але казати йому це було б безглуздям; зараз єдине, що Скот міг би для себе зробити, – це не померти. І тому вона каже: – Більше не відтворюй цього звуку.
Він облизує губи. Вона бачить кров у нього на язиці, і її нудить, проте вона не відхиляється від нього. Вона обіцяє собі, що перебуватиме в такій позі доти, доки його не забере карета «швидкої допомоги» або він перестане дихати прямо тут, на цьому гарячому гудроні, за сотню ярдів чи десь так від місця свого останнього тріумфу; якщо вона зможе це витримати, то – їй так здається – вона зможе витримати що завгодно.
– Мені так жарко, – каже він. – Якби мені бодай грудочку льоду, щоб я міг посмоктати.
– Лід скоро буде, – каже Лізі, не знаючи, чи, бува, не обіцяє вона те, чого не зможе зробити. – Я тобі дістану його.
Нарешті до неї долинає звук сирени карети «швидкої допомоги», яка пробивається до них. Це вже не абищо.
А потім відбувається справжнє чудо. Дівчина з бретельками, вільно зав’язаними на плечах, та з недавніми подряпинами на долонях проштовхується до них крізь юрбу. Вона відсапується, ніби щойно пробігла на змаганнях стометрівку, і піт котиться по її щоках і шиї, але вона тримає в руках дві великі посудини з навощеного паперу.
– Я розлила половину клятущої коки, добираючись назад, – каже вона, скинувши коротким, лютим поглядом через плече на юрбу, – але лід я принесла, нічого не втративши. Лід…
Але тут її очі закочуються, перетворюючись на самі білки, й вона мало не падає на спину, ніби послизнувшись у своїх кедах. Кампусний коп – о, нехай Бог благословить його всіма своїми благословеннями з його великою-великою пихатою діркою на грудях і всім іншим – підхоплює дівчину, знову твердо ставить її на ноги і забирає в неї одну з паперових посудин. Він передає її Лізі, а потім запрошує іншу Лізу, щоб вона випила з другої посудини. Лізі Лендон не звертає на це уваги. Згодом, відтворюючи в пам’яті
