намагаюся.
Лізі подумала про нецікаві голоси з улюбленого фільму Скота «Останній кіносеанс»; їй знову пригадалося, як Генк Вільямс співає свою пісню «Джамбалая». «Одягайся стильно, дивись на все пильно, ох-ох-ой, ох-ох-ой!» Вона сказала:
– Я кладу слухавку, до побачення, бажаю щастя й успіхів.
Проте вона навіть не відірвала слухавку від вуха. Поки що.
– Можете називати мене Зак, місус. Це ім’я не гірше, аніж будь-яке інше. Домовилися?
– Зак, а далі?
– Зак Маккул.
– Дуже добре, а я тоді буду Ліз Тейлор.
– Ви хотіли, щоб я вам назвав ім’я. Я вам його назвав.
Лізі не знайшлася на відповідь.
– А звідки ви взяли цей номер, Заку?
– З телефонного довідника. – Отже, він був занесений до списків. Це все пояснювало. Можливо. – Ви послухаєте мене хвилинку?
– Я слухаю.
Слухаю… і стискаю в руках срібну лопату… і чекаю, поки зміниться вітер. Можливо, саме цього я чекаю найбільше. Бо якась зміна наближається. Про це повідомляв їй кожен нерв у її тілі.
– Місус, якийсь час тому до вас приходив один, щоб переглянути папери вашого чоловіка, і я висловлюю вам співчуття за вашу втрату.
Лізі пустила повз вуха ці останні слова.
– Багато людей просили в мене дозволу переглянути папери Скота, відтоді як він помер. – Вона сподівалася, що чоловік на протилежному кінці лінії не почує й не здогадається про те, як калатає її серце. – Я всім говорила одне й те саме: рано чи пізно я поділюся з ними всім…
– Той, про кого я кажу, працює в колишньому коледжі вашого чоловіка, місус. Він вважає свою поведінку цілком логічною, бо рано чи пізно ці папери все одно опиняться там.
Якусь мить Лізі не казала нічого. Вона міркувала про те, як її співрозмовник вимовляє слово чоловік, майже як човік, так ніби Скот був якоюсь екзотичною стравою, тепер спожитою. І він каже не місіс, а місус. Цей чоловік не зі штату Мейн, він не янкі й, мабуть, не дуже освічений, принаймні в тому розумінні, в якому застосовував це слово Скот; вона здогадалася, що «Зак Маккул» ніколи не навчався в жодному коледжі. Вона також подумала про те, що вітер і справді змінився. Вона більше не боялася. Вона була не злякана, а, принаймні на даний момент, сердита. Більш аніж сердита. Розлютована, як ведмедиця.
Низьким, здушеним голосом, якого вона майже не впізнала, вона промовила:
– Вудбоді. Так звуть чоловіка, про якого ви мені кажете, правда ж? Джозеф Вудбоді. Цей сучий син в образі паршивого інкунка.
На протилежному кінці лінії запала коротка пауза. Потім її новий друг сказав:
– Я не зовсім вас розумію, місус.
Лізі відчувала, як наростає в ній гнів, і була рада дати йому волю.
– Я певна, ви чудово мене розумієте. Професор Джозеф Вудбоді, Цар Інкунків, найняв вас, щоб ви зателефонували
