валом, а потім котився на тебе, заполоняючи все суще і тебе самого…
Через шум пилової бурі, який низьким гулом роздирав стіни будинку коменданта, Ускова не почула кроків свого чоловіка. Її схилений силует у вікні виказував застигле страждання.
Усков завмер у дверях. Він схвильований. Він хотів щось сказати, але стримався. Поважний вік і досвід двадцятисемирічної служби позбавили його спалахів ілюзій, перебільшення, надриву й іритації. В усьому він шукав середину.
У вікні неначе з пилу виросли дві постаті солдатів. Вони перебігали площею, тікаючи від валу пилюки, що тягнувся за ними, до їхніх спин і голів. Ще трохи – і вал накриє їх, злигне одним махом і перетворить на сіре ніщо. Й Агата замахала до них рукою, щоб лягли на землю. Але вони її не помітили у вікні. А язик таки дотягнувся до них, поглинув служивих із вусами, рушницями й кашкетками, забив ніздрі, вуха і покотився гігантською хвилею, піднімаючись угору, до будинку Ускових, затуляючи все: форт, людей, сонце і день. Лавина пилу з двигтінням вгатила в шибу, розтікаючись дрібнесенькими часточками по склу, розсипаючись на невловимі скалки поглинутих образів світу.
Ускова скрикнула і відсахнулася. Обернулася до кімнати й побачила Іраклія Олександровича, що сидів у протилежному кінці їдальні за великим овальним столом, укритим білим обрусом. Він застиг, обхопивши голову руками – чи замислився важко, чи заснув. Щоб не потривожити чоловіка, Агата тихо сіла навпроти. Між ними білів видовжений овал столу з сушеними динями й фініками в порцеляновому лазуровому полумиску посередині.
Іраклій підняв голову. Замучений, але спокійний.
– Казармы, канцелярию, даже церковь… везде побывал. Его нигде нет. Адьютанта послал, чтоб поискал в станице Николаевской, возле пристани и у Нагаева в казарме, но…
Але Ускова не дала йому договорити. Вона прошивала його великими карими очима, випитуючи й не довіряючи. Іраклій лиш бровою повів і стомлено проказав:
– Да, Агата Емельяновна, я был бы рад его отъезду… Вы же это имеете в виду, смотря на меня, как на контрабандиста с Шёлкового пути?… Но я не имею никакого отношения к его исчезновению. Поверьте…
Жінка опустила очі. Чи вірити чоловікові, чи ні?
– Но уж если он сбежал, то шпицрутенов ему не миновать, – важко проговорив Іраклій Олександрович.
– Ираклий… – змучена непевністю Ускова нарешті зронила ім’я чоловіка… – Я бы не просила… понимая ваши чувства ко мне, однако… – промовила з легким шведським акцентом. Долоні їй похололи, шкарублячись лихоманковою сухістю. Вона й сама не помітила, як устромилася знову в вікно. А там шаленіла пилова буря. І вона була слабша за її тривогу.
Усков давно не бачив дружину в такім сум’ятті. Такою вона була лише тричі: коли погоджувалася вийти за нього, нелюбого, заміж і коли померли один за одним від хвороб двоє їхніх перших хлопчиків. І він пожалкував, що ще більше збентежив дружину. Неквапно
