очима вниз під стіл, давав зрозуміти дружині, щоб вона прикидалася, ніби нічого не помічає. Ускова збагнула в чім річ і вчасно встигла напустити безжурну міну, бо якраз з-під столу вискочила з риканням їхня чотирирічна донька Наташа. Вона ревла немилосердно, уподібнюючись верблюду, який горбився, витягаючи вперед шию, і бився ногами. Ще трохи – і Наташин верблюд готовий був плюнути.
Батьки дружно посхоплювалися зі стільців, а жінка ще й сховалася за чоловіка, щоб захистив від оскаженілої тварини.
– Åh, vem är det?…[8] Да это зверь лютый?! Спасите! – зойкнула Ускова.
Іраклій Олександрович витягнув люльку з рота, наставив її чубуком на верблюда і клацнув язиком, імітуючи постріл. Наташа-верблюд здригнулася від уявної кулі, що влучила в неї, впала і засмикала ногами. Вона вже бачила, як офіцери вбивали джейранів і сайгаків, тому й подумала, що так само мав би сіпатися і верблюд, якого поцілила куля. Ускову найменше подобалася ця фаза завмирання, яку зображала його донька. Він хутко нахилився, згріб малу в обійми та всадовив собі на руку. Ната була задоволена. А батьки вперше за цей день замирилися.
– Это кто был, Ната?! – спитав тато доньку й поцілував у щічку.
– Верблюд! – сказала мала.
Ускова підійшла збоку й погладила доньці коротке волосся. Стрижена під хлопчика, Наташа всіх вражала не по-діточому мудрим поглядом. Допитливість дівчинки приваблювала багатьох. І хоч маленя потішно шепелявило, виговорюючись у чотири рочки, та в інтонації вже вчувався розум і цікавість.
– А ведь сколько тут живем, а фельдфебель верблюда с плаца отогнать никак не может! – тереблячи русявий йоржик доньки, сказала Ускова.
Наташа несподівано схопила мамину руку, притримала рухливі пальці й, делікатно прибираючи їх із голови, відповіла:
– Вашьши пальтсы мешьшают моим мышьлям.
І, сконцентрувавшись на думці, Ната з усією серйозністю звернулася до тата:
– Отетьс, вы умеете говорить правду?
Питання було настільки несподіваним, що комендант про всяк випадок вирішив віджартуватися:
– До некоторых пор.
– До каких некоторых? – від двозначності відповіді Ната нахнюпилася, й Іраклій Олександрович, щоб заспокоїти, пригорнув доньку, яка от-от розплачеться, і турботливо спитав:
– Что случилось, Наташа?
– А потшему его нет? – спитала Наташа.
– Кого нет? – здивувався Усков.
– Моего Горитша! – захлипала мала. – Отьшего дядя Тарашь третий день к нам не приходит?
Агата й Іраклій перезирнулися. Іраклій Олександрович вирішив продовжити гру з донькою, нахилився їй над вушком і промовив до неї по секрету:
– Ты знаешь, он, должно быть, с великанами бьётся.
– Один в пустыне! – Агата підтримала чоловіка, проказуючи Наті слова в друге вухо.
Від тих нашіптувань дівчинка затулила вуха долоньками. Очі її зробилися круглими. Вона захитала головою і категорично заперечила:
– Шь
Хто це? (
