сходами, вказуючи молодшому за званням дорогу.
Коли тунель повернув двічі ліворуч, Косарєв тихо й категорично заявив:
– Это всё. Больше в карцере я прятать его не могу. Комендант Усков его ищет. И по голове ваши зря его ударили.
– Ударили? Разве… Что-то не припомню, – байдужливо відповів Ферт.
– Милостивый государь! Ваши опричники так его отделали, что он теперь только стихами разговаривает, по-малоросски! – обурювався капітан.
Здалеку, з глибин підземних лабіринтів, до них долинав незрозумілий гугіт, не схожий на ревіння пилової бурі. І що глибше вони спускалися, то чіткіше те гуготіння виокремлювалося в слова:
– …Нехристияни!
Чи не між вами ж я, погані,
Так опоганивсь, що й не знать,
Чи й був я чистим коли-небудь…
– Это он? – призупинився на мить Ферт.
– А кто же ещё может тут так орать? – лютився позад нього Косарєв.
– Etwas zu einfach,[9] – кинув поручник і знову рушив.
– Что? – не зрозумів німецької Косарєв.
– Он в бреду? Или намеренно декламирует? – спитав, не вшановуючи капітана відповіддю, Ферт.
– Его не разберёшь. Он тот ещё артист!
Вірші не стихали. Однак що ближче підходили до Шевченкової камери, то очевидніше було, що вірші читалися тихо. Луна відбивалася в лабіринті коридорів, тим самим посилюючи їх:
– …Бо ви мене з святого неба
Взяли між себе – і писать
Погані вірші научили…
– Und das ist schon interessant,[10] – і Ферт підняв угору пальця і задеригував у такт Шевченкового вірша.
– Что-то я вас не пойму! – дратувався, ідучи позад нього, Косарєв.
Вони саме проходили тортурню, по ланцюгах якої шнирили пацюки, а беззубий профос у чалмі й рудому від крові фартусі змивав шваброю волосся у великий отвір у камінній долівці.
– Это неважно.
– Как вас понимать?!
– Вам важно помнить государев указ, что все чиновники независимо от ранга и департамента должны содействовать третьему отделению… То есть мне… – і Ферт виразно зиркнув на профоса.
Той у відповідь заперечливо похитав головою.
– Да я Мешкову, чтоб он донос смастерил, тысячу рублей отвалил! – випалив, не зважаючи на присутність профоса, Косарєв.
Ферт пирхнув і вже біля дверей Шевченкової камери стримано виправив капітана:
– Вернул.
– Что?… Как вы сказали? – сторопів Косарєв.
– Я сказал, что об игре на носок, позорящей честь офицера, я пока доносить не буду. Пока не буду, – пояснив із холодним блиском в очах Ферт і відкрив вічко у дверях камери.
За завісою жовто-сірої пилюки на кам’яній долівці лежав і марив розпластаний Шевченко.
– Nein. Er lässt sich nicht täuschen,[11] – сказав сам до себе поручник.
На тімені Тараса запеклася коржем крові рана. І Ферту зробилося гидко.
Щось дуже прямолінійно (
А це вже цікаво (
Ні. Він не придурюється (
