сприйняла його, наче старого знайомого, і відповіла поганою російською:
– Бабушка шаманкой быль, а я – беркутчи.[36]
– Беркутчи? Я вперше бачу тут жінку-беркутчи!
Казашка всміхнулася і заговорила до горобців по-своєму. Два горобчики всілися їй на плечі та слухали, що вона каже. Впевненість й умиротворення ховалися в кутиках її вуст. І Тарас відразу сповнився бадьорості. Йому захотілося підійти до дівчини. Та встати бракувало сил. Він лише всівся на ліжку, закутуючись у простирадло.
– А хто російської тебе навчив? – заговорив до неї українською. І вона – о диво! – його зрозуміла.
– Мой дед Адай Парахат Муалим – великий аксакал. Всё знает.
– А звати тебе як?
– Я для уруса Катя.
– А я для всіх – Тарас. І я не урус.
– А кто ти?
– Я українець.
– Країнець? Это как наше слово «шекара»?[37]
– Майже… Бо край мій далеко.
– И вы по тот край ходите?
– Ходимо, ще й бігаємо! – не втримався і розсміявся Шевченко.
Катя від такої його реакції зніяковіла. І, обсаджена з голови до ніг горобцями, запитала:
– Неге екенін білмеймін, сен украинша сѳйлесең тγсінемін?[38]
На це Шевченко лише знизав плечима. А тоді, задивляючись у вікно на хмарку птаства, що вже, немов вилітаючи з марева, крутилася над горбами, запитав:
– Скажи, а тебе, окрім горобців, які ще тварі люблять?
– Горобці?… Это торғайлар по-нашему?
– Так, – сказав Шевченко і з обережності, позираючи на сонмище пернатих, що сунуло до комендантської дачі, запропонував: – Може, нам краще зачинити вікно?
Катя і собі глянула на птахів, що підлітали, і розсипалася дзвінким сміхом:
– А! Не бойсь птиц! Они не меня любят, а мои баурсаки! – витягла з-за рукавів дві казахські перепічки, які кришила горобцям, і заповзято пожбурила їх у сад.
Горобці й усі крилаті миттю шмигнули за ними. Сад вибухнув різноголосим цвірінчанням і свистом. Шевченко й не помітив, як, скрадаючись навшпиньках, до його ліжка підійшла Ната і стрибнула до нього в обійми.
– Где ты был? Шьто шь тобой шьделали? Мне мама шькажьала, шьто тебя били плохие дядьки. Это правда? – спитала дівчинка, тицяючи пальцем у садно на Шевченковій голомозині.
Тарас і собі намацав те садно:
– А я й не пам’ятаю, – а тоді розквітнув в усмішці й запитався в милої пустунки: – А ти вивчила літеру «Н»?… Поки я з дядьками бився?
Наташа прибрала серйозності і, прикладаючи пальчика до вуст, зашепотіла:
– Тишьше, а то меня шьчашь выгонят… и вшьо ижь-жьа тебя.
Тарас хитро глянув на малу шалапутку й серйозно сказав:
– Ти, Нато, не крути. Літеру «Н» без мене вчила чи ні?!
Наташа закрутила лукавими очицями. І, щоб не відповідати, засмикала Шевченкові вуса,
Беркутчи – мисливець, що полює на звірів за допомогою дресированих хижих птахів, переважно беркутів (
Шекара – рубіж (
А чому, як ти говориш українською, я тебе розумію? (
