відказав Пєтров.
– А вы? – не обертаючись, спитав Ферт.
Пєтров мовчав. Думав, що сказати столичному снобу, та ще й німцеві на додачу. Особливо його дратувало віяло, хоч легкий подув від нього був і йому приємний.
– Я?… Что я… Я – упаси Господь! – відказав він, прибираючи молодецького вигляду. – Я люблю батюшку царя нашего… И верую в искупление грехов.
– Похвально, – обертаючись, сказав поручник і подивився на Пєтрова, неначе побачив уперше.
Опукле чоло Ферта, обсипане синьо-червоними полисками з вікон, додавало зловісності його безживним очам. Проте Ферт довго на Пєтрові не затримався. Він швидко рушив коридорами у напрямку звуків запального танцю, та враз почув кинуті Пєтровим навздогін слова:
– Вас из Петербурга прислали исполнить пиита Шевченку?… – на мент уповільнив ходу.
За поворотом коридору відкрилося заґратоване віконце казарми, в якому було видно ошалілих від танцю артистів. Найвиразнішим з усіх був Пастушок, що вже зашарівся, як справжня дівиця, і, вихиляючи стегнами, якраз пролазив під широко розставленими ногами розгубленого Тапашова. Позад них Шевченко верхи на бочці відбивав ритм по корпусу домбри, підскакуючи і йойкаючи від куражу.
Тільки тут Ферт призупинився. А Пєтрову здалося, що він вгадав мету призначення в Новопетровську фортецю поручника, тож продовжив набивати собі ціну:
– И верно…
– Что верно? – запитав Ферт і стис віяло в руці, як кинджал.
– Верно, что вас прислали… Я ведь тоже из Третьего отделения и своих за верству чую, – Пєтров тихо захихикав у кулак: – Шевченку государь помиловал, а вы его здесь навеки оставите, да? Как бы случайно-с…
Цього разу Ферт таки сторопів і, щоб не виказати себе, взявся ховати віяло в рукав мундира. І поки Пєтров урозумів, що перегнув палицю, і заходився запопадливо відкривати перед поручником двері казарми, Ферт уже передумав іти за ним. Та здалеку долинули голоси офіцерів, що квапилися до своїх рот, і він, обійшовши Пєтрова, зазирнув у двері. Першим, кого він побачив, був припнутий до стовпа колодник, який чи то ридав, чи сміявся від гуготу солдатів і танцювального шалу. По губах його текла кров, а очі насилу скошувалися на середину казарми, щоб роздивитися, як солдатня витинала гопки. Серед усіх найбільше вирізнявся Шевченко. Ще молоде обличчя контрастувало з посивілими вусами й голомозиною на півголови, а в непідробній пристрасті зачаїлася насмішка.
– Этот Шевченка? – Ферт спитав Пєтрова, не обертаючись.
– Этот, – відповів писар.
У далині коридору з’явився дядька, що вів до казарми підпоручника Обрядіна й Чарца, за якими дріботів гладкий фельдфебель. Підскочивши до фон Ферта, усі виструнчилися, віддали честь і в одне горло випалили:
– Здравия желаем, господин поручик!
Ферт недбало козирнув і жестом звелів поводитися тихіше.
– За что это его? – вказав у прочинені
