І коли його від Ферта закрив собою Чарц, що, так само випендрюючись, як Обрядін, походжав поміж солдатів, Шевченко глибоко вдихнув і на мить розслабився.
– Хивы возьмём зимой! А там, глядишь, весной и Ассирия наша, Афганистан! Ну, а летом помоем сапоги в Индийском океане! – зафанфаронив підпоручник Чарц і, не обертаючись до Шевченка, вихопив у нього домбру, яку той сховав за ногою.
Двері рипнули, й увійшов Ферт. Про всяк випадок Пєтров вирішив за ним не заходити. Персона поручника його дратувала своєю цивілізованою правильністю і європейською вихованістю. Таке тут, на Мангишлакові, не сприймалося. І він уже вкумекав що, окрім Шевченка, багато чого в гарнізоні Фертові не сподобається. Тому йому, не так давно розжалуваному за хабарі з офіцерів в унтери, краще було не висовуватися.
– Третья рота! Подбородки кверху! Лихость в глазах! – скрикнув Обрядін, витягуючись перед поручником. – Перед вами личный представитель командующего Оренбургским гарнизоном Стефан Иоганович фон Ферт!
– Здравия желаем, господин поручик! – заревла вся третя рота, аж луна прокотилася за фортечні стіни.
Від надмірної гучності та нестерпного смороду Ферт скривився. Затим схилив голову, чи то вклонився сам, чи то просто труснув, щоб у мізках не шуміло. Штофи під ногами, дівки на нарах, водевіль замість шикування, писар, що ховається за дверима, і алкогольний сопух – усе в цьому півбатальйоні гнівило його. Однак коли він озирнувся і всіх обдивився, то, кривлячись в усмішці, сказав тільки три слова:
– Вот это зря.
– Что зря, господин поручик? – перепитав збентежено Обрядін.
– Что танец прервали. Задорный очень.
Хтось відштовхнув Пєтрова вбік. Він увім’явся в стіну, і повз нього до казарми проскочив переполоханий вістовий казак із дуже довгими вусами й ще довшим чубом. Потрясаючи ними, немов у пропасниці, він закричав, віддаючи честь то Обрядіну, то Ферту, то Чарцу:
– Господа! Господа!.. На пристани казахские повстанцы атамана Исы шхуну «Ласточка» подожгли!
– Всех в ружьё! – негайно скомандував фон Ферт.
– Третья рота в ружьё! – підхопив Обрядін.
А фельдфебель забігав поміж нар і заходився виштовхувати ще не вдягнених солдатів із криками:
– Встали и побежали! Ружья берите, а не эти маски!
Усі, хто в чому був, побігли з казарми, хапаючи дорогою з пірамід рушниці.
На дерев’яний причал виїхала трійка коней, яка тягла на повозі команду пожежників разом із заливною пожежною трубою і метрової висоти металевим заливним ящиком. Повіз далеко не проїхав по тонких дошках, а спинився на самім початку довгої вимостки, так що до палаючого поштового човна з назвою «Ласточка» лишилося ще метрів із десять. Пожежники зіскочили і, розганяючи матросів, що заливали відрами охоплене полум’ям вітрило морською водою, взялися розкручувати шланги і припасовувати до них дві довгих труби, які закінчувалися брандспойтами.
Як на біду, здійнявся сильний вітер і вогонь із вітрила
