ль у «ЛінкдІні», її сторінку у «Фейсбуку». Їхній список бажаних подарунків на весілля досі лежить на сайті «Мейсіз».[3] Я ще навіть можу купити їм столовий посуд.
Як я вже говорила, ні вікна, ні підвіконня нічим не прикрашені. Тому багровий голий будинок 212 тупо вирячився на вулицю, а я дивлюсь просто на нього, спостерігаю, як господиня маєтку заводить свого підрядника до спальні для гостей. Що такого в цьому будинку? Туди приходить помирати любов.
Вона вродлива, натуральне руде волосся й зелені, наче трава, очі, а її спину вкриває архіпелаг дрібненьких родимок. Набагато красивіша, ніж її чоловік, доктор Джон Міллер, психотерапевт – так, він проводить консультації для пар, – один із 436 тисяч Джонів Міллерів у мережі. Конкретно цей працює біля парку «Ґремерсі»[4] та не приймає страховку. Як зазначено в акті купівлі-продажу, він заплатив за нього три мільйони шістсот тисяч доларів. Бізнес, мабуть, йде непогано. Трішки більше і, разом із тим, дещо менше я знаю про його дружину. Важко назвати її домогосподаркою: Міллери переїхали сюди ще вісім тижнів тому, а ті вікна й досі голі, ай-я-яй. Вона відвідує заняття з йоги тричі на тиждень, зістрибуючи сходами вниз зі скрученим під пахвою килимком для йоги, що схожий на килим-самоліт, а її ноги, наче у вакуумну упаковку, загорнуті в лосини фірми «Лулулемон». А ще вона, мабуть, десь займається волонтерством – виходить з будинку на початку одинадцятої по понеділках та п’ятницях, приблизно в той же час, коли я прокидаюсь, а повертається між п’ятою та п’ятою тридцять, саме коли я беруся за нічний перегляд фільму (сьогоднішній вибір: «Людина, яка забагато знала»,[5] вже енний раз. Я жінка, яка забагато переглядала).
Я помітила, що вона полюбляє випити вдень, як і я. Цікаво, вона полюбляє випити і зранку? Як і я?
Та от її вік для мене – загадка, хоча вона точно молодша за доктора Міллера та молодша за мене (і спритніша також); про те, як її звати, я можу лише припускати. Як на мене, вона схожа на Риту, тому що виглядає як Гейворт у фільмі «Ґільда».[6] «Мене це аніскілечки не цікавить», – обожнюю цю її фразу.
Мене ж, навпаки, дуже цікавить. Не її тіло – блідий гребінь хребта, лопатки, схожі на хирляві крила, ясно-блакитний ліфчик, що обіймає її груди: як тільки щось із переліченого вимальовується в моєму об’єктиві, я відвертаюсь – мене цікавлять життя, які вона веде. Життя у множині. Яких на два більше, ніж у мене.
Її чоловік саме виїхав з-за рогу вулиці, щойно пополудні, незадовго після того, як його дружина замкнула передні двері та побуксирувала за собою підрядника. Відхилення від норми: по неділях доктор Міллер повертається додому чверть по третій, завжди.
Але тепер цей добрий лікар простує собі тротуаром, повільно почмихкуючи, в руці – портфель, обручка підморгує мені з підмізинного пальця. Я збільшую зображення на його ногах: темно-червоні оксфорди,[7] лискучі від крему, ловлять зайчиків осіннього сонця і з кожним кроком відхвицюють їх геть.
Я переводжу лінзу фотоапарата на його голову. Від ока мого «Нікона» D5500 нічого не втече, ще й із цим об’єктивом «Оптека»: його неслухняне волосся кольору мергелю, тендітні дешеві окуляри, у неглибоких ставках щік – острівці щетини. За своїми черевиками він доглядає краще, ніж за обличчям.
Повертаємося до будинку 212, де Рита й підрядник моторно роздягаються. Я можу зателефонувати в довідкову службу, дізнатися її номер телефону, подзвонити, попередити. Цього я не робитиму. Спостерігати – це наче фотографувати живу природу: не варто втручатися в її справи.
Доктор Міллер вже за півхвилини буде перед дверима. Рот його дружини полірує шию підрядника. Вона вже без блузки.
Ще чотири кроки. П’ять, шість, сім. Ще двадцять секунд, максимум. Зубами вона вгризається у краватку та вишкіряється до нього. Руки незграбно намагаються розстебнути сорочку. Він пасеться в її вусі. Її чоловік перестрибує через криву плиту тротуару. П’ятнадцять секунд.
Я майже чую, як краватка вислизає з-під коміра. Вона швиргає її через усю кімнату.
Десять секунд. Я ще раз наближую зображення, носик фотоапарата ледь не вистрибує. Його рука занурюється в кишеню і виринає зі здобиччю – в’язкою ключів. Сім секунд.
Вона вивільняє волосся із хвостика, й воно розсипається по її плечах. Три секунди. Він підіймається сходами.
Вона обвиває руками його шию та палко цілує. Він встромляє ключ у замок. Ключ повертається.
Я збільшую зображення її обличчя, її очей, які щойно ледь не вистрибнули з орбіт. Вона почула.
Роблю фотографію.
А тоді його портфель розкривається.
Зграя аркушів вистрибує з нього, їх підхоплює вітер. Я переводжу фокус знову на доктора Міллера – до чіткого «Бляха», що формується в його роті; він кладе портфель на ґанок, ловить
«
«Gilda» (1946) – фільм-нуар, мелодрама реж. Чарльза Відора.
Різновид класичного чоловічого взуття.
