style="font-size:15px;"> Ноги не тримають мене, рукою я обпираюся на стіну. Це мій дім. Це моє вікно.
Горло здавлює. Очі наповнюються слізьми. Я здивована, а тоді відчуваю сором.
Бух.
Тоді злість.
Я не можу розчахнути двері й прогнати їх. Я не можу вискочити назовні та протистояти їм. Я грюкаю по вікну, різко…
Бух.
Я ляскаю долонею по дверях. Б’ю кулаком.
Я гарчу, далі реву, мій голос відскакує від стін маленького темного передпокою – приміщення відлунь.
Я безпорадна.
Аж ніяк, чую я голос доктора Філдінґа. Вдих-два-три-чотири.
Зовсім ні.
Я не безпорадна. Я майже десять років долала перепони на аспірантурі. Протягом п’ятнадцяти місяців відбувала практику в школах у неблагополучних районах. Сім років я працювала. Я сильна, запевняла я Саллі.
Я закидаю волосся назад, повертаюся до вітальні, висмикую собі подихом повітря та тицяю пальцем по кнопці домофона.
– Забирайтеся геть від мого дому, – сичу я. Авжеж, вони почують цей клекіт ізсередини.
Бух.
Палець дрижить на кнопці.
– Забирайтеся геть від мого дому!
Бух.
Спотикаючись, я біжу через кімнату, підіймаюся сходами, забігаю у свій кабінет, до вікна. Он вони, зібралися гуртом, як мародери, починають облогу мого дому, відкидаючи неозорі тіні в останніх променях вечірнього сонця. Я стукаю по склу.
Один з них показує на мене пальцем, сміється. Замахується рукою, ніби пітчер.[102] Шпурляє ще одне яйце.
Я грюкаю сильніше, шибка ледь не вилітає з рами. Це мої двері.
Це мій дім.
Світ тьмариться в очах.
Раптом я розумію, що вже лечу вниз сходами; раптом я знову опиняюся в темряві передпокою, босі ноги ковзають по кахлю, долоня лягає на дверну ручку. Гнів душить мене; перед очима все пливе. Я хапаю ротом повітря, раз, ще раз.
Вдих-два-три…
Я штовхаю двері. Світло й повітря обдають мене вибуховою хвилею.
На мить усе довкола німіє, стає тихо, як у німому фільмі, повільно, як при заході сонця. Будинки навпроти. Троє дітей посередині. Вулиця навколо них. Тихо й спокійно, спинений годинник.
Присягаюся, я чую гуркіт, наче від поваленого дерева. А тоді…
…а тоді він напирає на мене, роздувається, несеться, наче брила, що вилетіла з катапульти; штовхає мене з такою силою, що я згинаюся від його удару в живіт. Рот розчахується, наче вікно. Всередину кидається вітер. Я – порожній будинок, зігнилі крокви й завивання вітру. Зі стогоном мій дах провалюється…
…і я стогну, зсуваюся, падаю лавиною, поки одна рука дряпає цегляну стіну, а інша рине кудись у просторі. Очі крутяться та смикаються: вогненна червінь листя, тоді темрява; сяйво над жінкою в чорному; світ втрачає кольори, блякне, поки розплавлена білість наповнює мої очі та вирує в них, густа та глибока. Я намагаюся закричати, губи торкаються чогось зернистого.
Пітчер – у бейсболі гравець, який кидає м’яч.
