і виходив. Робити все треба було швидко, бо, крім Палермо, у майстерні Ланфреді була сотня постачальників у всіх куточках Сицилії. Якщо поквапитися, вони встигнуть повернутися до обіду.
Ще якусь мить цей образ стоїть у Джулії перед очима – їй дев’ять років, вона сидить на батьковій «веспі».
Наступні кілька секунд виявилися розмитими, незрозумілими, ніби реальність намагалася втрутитися та змішувалася зі сном, який щойно закінчився.
Отже, це правда. Із papa стався нещасний випадок напередодні, під час його подорожі. З якоїсь незрозумілої причини «веспа» з’їхала на узбіччя. Але ж він знає цей шлях напам’ять, він же сотні разів їздив цим маршрутом. «Може, якась тварина вибігла на дорогу, – припускали рятувальники, – або йому стало зле». Ніхто не знає. Зараз він бореться за життя у лікарні Франческо Саверіо. Лікарі відмовляються робити якісь прогнози. «Ви повинні підготуватися до найгіршого», – сказали вони mamma.
Про найгірше Джулія навіть помислити не може. Батько ж не вмирає, батько вічний, він – скеля, незворушна опора, особливо її батько. П’єтро Ланфреді був силою самої природи, що завжди відзначав його друг, лікар Сіньйоре, пропускаючи з ним чарчину grappa[22] та примовляючи: «Та він до ста років доживе, от побачите!» Він, П’єтро, справжній бонвіван, людина, що отримує задоволення від життя та полюбляє хороші вина, papa, патріарх, начальник, пристрасний холерик, її батько, обожнюваний нею батько, просто не міг піти. Не зараз. Не так.
На сьогодні випадає день вшанування святої Розалії. «Яка жахлива іронія», – сумно всміхається Джулія. Сьогодні мешканці Палермо влаштують веселу ходу на честь своєї святої покровительки і гулятимуть цілий день. Festinu[23] йтиме повним ходом, як і щороку. Зазвичай цього дня її батько давав усім працівницям відпустку, щоб ті могли взяти участь в урочистих заходах – святковій процесії вздовж Corso Vittorio Emanuele,[24] – а потім, коли вже стемніє, подивитися на феєрверк на Foro Italico.[25]
Джулії душа до свята не лежить. Не звертаючи уваги на радість, що панує на вулицях, вона йде до лікарні, чергувати біля батькового ліжка разом із матір’ю та сестрами. З виразу обличчя papa здається, що він принаймні не страждає, – це трохи її заспокоює. Колись могутнє батькове тіло сьогодні на вигляд настільки тендітне, що здається, ніби в ліжку лежить дитина. Він здавався меншим, ніж раніше, ніби схуднув чи всох. Може, так і стається, коли душа полишає тіло… Вона негайно відганяє цю скорботну думку. Їхній батько тут. Він ще живий. Треба покластися на це. Ураження мозку, як стверджують лікарі. Ці слова означають: ніхто не знає, ніхто не може сказати, чи житиме він, чи помре. Здається, він сам іще не вирішив.
«Треба молитися», – каже mamma. Сьогодні вранці вона просить Джулію та її сестер приєднатися до неї під час процесії на честь святої Розалії. Заквітчана Діва творить дива, каже вона, колись вона вберегла місто від чуми, тож треба йти та благати її про допомогу. Джулії не подобаються ні прояви релігійного
Граппа, виноградна горілка (
Фестиваль на честь святого покровителя міста (
Проспект Вітторіо Емануеле.
Італійський форум.
