його не слухають. Вони нервуються, погрожують забрати його до відділку, якщо він і далі відмовлятиметься виконувати наказ: хтозна, кажуть вони, може, він ховає зброю під своїм тюрбаном, а в цей святковий день, коли на вулицях повно людей, нічого не можна лишати поза увагою. Чоловік опирається. Цей тюрбан, мовляв, – то ознака приналежності до релігії, і знімати його на публіці заборонено. Тим паче, що це не заважає їм перевірити його особу, продовжує він, на фотографії у паспорті він так само в тюрбані – цей привілей наданий сикхам італійським урядом. Джулія стурбовано спостерігає за цією сценою. Чоловік дуже гарний: спортивна статура, тонкі риси обличчя, темна шкіра та на диво світлі очі. Йому близько тридцяти років, не більше. Carabinieri підвищують голос, один із них починає штурхати затриманого. Скрутивши його, вони ведуть сикха в напрямку поліційного відділку.
Незнайомець не опирається. Коли карабінери проводять його повз Джулію, вигляд у нього гідний і водночас відсторонений. На мить їхні очі зустрічаються. Джулія не відводить погляд – незнайомець так само. Трохи згодом вони зникають за рогом.
– Che fai?![28] – лунає з-за спини голос Франчески, змушуючи її мало не підстрибнути від несподіванки. – Ми тебе скрізь шукаємо! Andiamo! Dai![29]
Джулії, хоч як їй шкода, доводиться приєднатися до ходи разом зі старшою сестрою.
Увечері вона ніяк не може заснути. Образ темношкірого чоловіка не йде їй з голови. Вона не може втамувати хвилювання, змучуючи себе запитаннями: що з ним сталося, що йому зробили поліцейські? Вони допитали його, може, навіть побили? Чи вислали назад до батьківщини? Думки розбігаються від марних припущень. Втім, одне питання пригнічує її дужче за інші: чи слід було їй втрутитися? І що вона могла зробити? Вона відчуває себе винною за ту пасивність. Дивно, але вона не може збагнути, чому доля цього незнайомця так її цікавить. Якесь невідоме почуття оселилося в її серці, коли він подивився на неї, – почуття, з яким вона досі не стикалася. Може, це допитливість? Чи співчуття?
Хіба що це якесь інше почуття, назви якого вона ще не знає.
Сара
Сара знепритомніла просто в залі суду. Спочатку її фраза обірвалася на півслові, наче їй перебило подих, тоді вона обвела поглядом приміщення, немов раптом перестала розуміти, де перебуває. Жінка спробувала продовжити свою промову, незважаючи на разючу блідість обличчя та тремтіння рук, що виказували її стан. Але в неї потемніло в очах, ніби якась туманна полуда застелила їй зір, а дихання пришвидшилося та зробилося уривчастим. Серцебиття, навпаки, сповільнилося, і кров відлила від обличчя, мов води потічка в пересохлому річищі. Тоді Сара й упала, втративши рівновагу, майже так само, як свого часу розсипалися башти-близнюки Всесвітнього торгового центру, які називали колись непохитними. Вона впала в цілковитій тиші, не протестуючи, не благаючи про допомогу. Жодного звуку не зірвалося з її вуст – так падає картковий будиночок:
Що ти тут робиш?! (
Ходімо! Ну ж бо! (
