бік. – Куди підемо?
– Треба вирішити, – мовила та, застібуючи рюкзак. – Можемо пройтися районом, випити десь кави. Чи маєш якусь іншу пропозицію? – глянула на співрозмовницю, закусивши губу.
– Я бачила, що у старому корпусі підвал відчинено, – захоплено прошепотіла Ганна. – Подивімося, що там…
– Класна ідея, – перебила її Олена, весело підскочивши з місця.
Дівчата швидко пішли до виходу з аудиторії. Вони обидві цікавилися закинутими місцями, підвалами й дахами. Познайомившись місяць тому на першій у навчальному році парі, вони почали часто спілкуватися. Нерідко разом проводили дозвілля.
Діставшись старого корпусу університету й увійшовши всередину, студентки поспішили до заповітних дверей.
– Хоч би нас ніхто не «спалив», – прошепотіла Ганна.
– Ми ж обережні, – тихо мовила Олена, озирнувшись.
Дівчата спустилися короткими сходами й зайшли до підвалу, причинивши за собою пошарпані двері. Кілька секунд вони мовчки дивилися вглиб напівтемного коридору, з одного боку якого простягалися іржаві комунікації, а з іншого тьмяно світили старі лампочки. Усе це було рясно вкрите пилюкою й павутинням.
– Відпадне місце, – прошепотіла Ганна, запаливши цигарку.
– Еге ж, – підтвердила її супутниця.
Студентки пішли вперед, намагаючись поводитися тихо. Було прохолодно й сиро. У кінці коридору їх чекали старезні двері, на яких висіла зламана ручка, що, здавалося, ось-ось упаде. Олена повільно відчинила… Дівчата побачили великий і темний відсік підвалу. Ганна зробила крок уперед.
– Я чула, що тут, під старим корпусом, привиди є, – тихо мовила вона.
Олена ледь не вронила цигарку. Здригнулася.
– Хто таке сказав? – прошепотіла, увімкнувши ліхтарик.
– Неважливо, один знайомий, – відповіла Ганна.
– Він тебе, мабуть, просто налякати хотів.
Раптом позаду щось гупнуло, ніби впало. Студентки озирнулися.
– Мабуть, одна з нас, ідучи, зачепила якийсь непотріб, – пошепки мовила Ганна. – Або ми обидві… Спричинили його падіння, – всміхнулася.
– А якщо тут і справді привиди? – тихо пробурмотіла Олена.
– Ти ж наче не повірила, коли я сказала…
– Слухай, мені вже моторошно, – дівчина різко перервала свою супутницю. – Може, підемо назад?
– Чого це? Ми ще, мабуть, багато цікавого не бачили тут, – прошепотіла Ганна. – Заспокойся.
– Гаразд, ходімо вперед, – мовила Олена, щосили стискаючи в руці ліхтарик.
Наступний відсік підвалу був уже не зовсім темним, але дуже широким і довгим. Його трохи освітлювала одна-єдина лампочка. Брудна й слабка. Виднілися старі меблі. Поцвілі стіни справляли гнітюче враження.
Студентки пішли обстежувати приміщення.
– Дивись, – Олена, здригнувшись, показала своїй супутниці на тінь, яка була поряд із різним мотлохом.
– То й що? Це від вішалки чи ще якогось непотребу, – відповіла Ганна, махнувши рукою.
– Але вона дивна…
– Як падає, така і є. Твоя нажахана уява вже й мене лякати починає.
Олена важко зітхнула й знов заговорила до своєї супутниці:
– Слухай, а хіба привиди мають тіні?
– Не знаю, це спірне питання, – кинула Ганна у відповідь і гучно чихнула. – Пилюка! Хай їй…
Дівчата обійшли ще кілька підвальних відсіків.
– Ходімо вже назад, – мовила Олена. – У мене погане передчуття…
Не почувши жодної відповіді, озирнулася навколо.
– Ганно! – покликала.
Тиша. Дівчина кілька секунд простояла на місці, розмірковуючи, чому її супутниця кудись поділася. «Я чула, що тут, під старим корпусом, привиди є», – засіли в голові слова одногрупниці. Побігла шукати Ганну. Олена обходила різні приміщення, гучно кликала, забувши про обережність. У сусідньому відсіку почулися кроки.
– Ганно! – крикнула дівчина.
Знов тиша. Олена ледь не втратила свідомість. Притислася до стіни. «Що робити? Хто там ходить?» – крутилися в голові запитання без відповідей. «Людина б озвалася!» – подумала дівчина. Мовчки сховалася за старою шафою. Кроки повторилися. Олена тремтіла, наче в гарячці. Замружилася. Відкривши очі, побачила, як недалеко від неї рухається якась довга тінь. Студентка вискочила зі схованки й побігла геть. Але зрозуміла, що заблукала. «Я ж не була раніше в цьому відсіку… Куди тепер?» – думала
