скинули б із мене рясу і, переконавшись, що я той, хто їм потрібен, пропекли б мене, як переперчену баранину на грилі.
Я обережно стягнув рясу зі свого обличчя.
Лице, що дивилося на мене згори, було веснянкуватим, кирпатим, із пластиром на лобі та русявими віями навколо незвичайно синіх очей. Довершувала цей образ густа руда чуприна. Скільки йому може бути років? Дев’ять? Тринадцять? Не маю уявлення – на дітях я геть не знаюся.
– Тут не можна спати.
Я роззирнувся. Схоже, він тут сам.
– Чому так? – хрипкувато запитав я.
– Бо моя мама тут митиме.
Я звівся на ноги, згорнув рясу, зняв з огорожі піджак, одразу відчувши, що пістолет на місці, в кишені. Коли я став надівати, ліве плече різонув гострий біль.
– Ти з півдня? – поцікавився хлопчик.
– Залежить від того, що ти називаєш півднем.
– Те, що на південь звідси.
– Звідси все буває тільки на південь.
Хлопчик схилив голову набік.
– Мене звати Кнут. Мені десять років. А тебе як звати?
Я вже ладен був бовкнути абищо, аж згадав, як я представився вчора.
– Я Ульф.
– Ульфе, скільки тобі років?
– Багацько, – відповів я, розминаючи затерплу шию.
– Значить, за тридцять?
Двері до ризниці відчинилися. Я обернувся. На порозі постала жінка – вона зупинилася там і витріщилась на мене. Найперше мені спало на думку, що вона замолода як на прибиральницю. І що вона міцна на вигляд. У неї виразно проступали жили на передпліччях і на долоні руки, в якій вона тримала відро, по вінця наповнене водою. Вона мала широкі плечі й тонку талію. Ноги приховувала старомодна чорна плісирована спідниця. Також мені кинулося в очі її волосся – прихоплене простою шпилькою, довге і чорне, воно аж блищало у світлі, що падало з високих вікон.
Жінка рушила у мій бік, стукаючи підборами стоптаних черевиків. Коли вона наблизилась, я побачив на її гарної форми роті згоїну від операції зі зшивання заячої губи. Яскраво-блакитний колір її очей видавався майже неприродним для смаглявої чорнявки.
– Доброго ранку, – привіталася вона.
– Доброго ранку. Я приїхав нічним автобусом і не мав, куди…
– Дарма, – сказала вона. – У нас двері для всіх відчинені.
В її голосі не чути було теплоти, одначе вона поставила відро зі шваброю і простягнула мені руку.
– Ульф, – сказав я, тягнучи свою правицю для рукостискання.
– Рясу, – сказала вона, відмахуючись від мого жесту.
Я подивився на згорток, що тримав у лівій руці.
– Я не знайшов ковдри… – спробував я виправдатись, повертаючи їй рясу.
– …ані їжі, крім наших облаток для причастя, – докинула вона, розгортаючи й уважно оглядаючи важке біле вбрання.
– Пробач! Я, звісна річ, сплачу за…
– Нехай буде тобі на здоров’я,
