водяться куріпки так далеко на півночі?
– І на все, зрештою, в чиїх жилах пульсує кров, – додав я відтак.
– Цьогоріч обмаль мишей і лемінгів, – сказала вона.
Я посміхнувся:
– Нехай. Насправді я подумував про дещо більшу дичину.
Вона ворухнула бровою.
– Насправді я мала на увазі, що цього року мало куріпок.
Запала коротка мовчанка, яку порушив Кнут:
– Коли хижакам бракує мишей і лемінгів, вони беруться до куріпчиних яєць.
– То он воно що, – кивнув я і відчув, як по моїй спині потік піт; мені слід було би помитися, випрати сорочку і пояс для грошей. Та й піджак вимагав прання. – Мені здається, я знайду, чого настріляти. Проблема в тому, що я приїхав завчасно. Мисливський сезон почнеться аж наступного тижня. Я просто думав трохи пристрілятися поки там що.
Я сподівався, що вчорашній саам не збрехав щодо відкриття полювання.
– Про сезони ваші я не знаю, – сказала жінка, протираючи місце, де я лежав, так завзято, що швабра аж рипіла у неї в руках. – То ви, городяни з півдня, вирішуєте, коли сезон. А ми полюємо, коли є така потреба. А нема потреби – не полюємо.
– Коли вже зайшла мова про потреби, – перевів я розмову на інше, – не підкажеш, де у селищі я міг би зупинитись?
Вона припинила миття та обперлася на швабру:
– Постукай у будь-які двері, і тобі знайдуть ліжко.
– У будь-які?
– Гадаю, так. Хоча, звісно, зараз мало кого застанеш удома.
– Ясна річ, – подивився я на Кнута. – Літні канікули?
Вона посміхнулась і похитала головою:
– Літній випас. Усі, хто має оленів, ночують по наметах і автопричепах на пасовищах уздовж узбережжя. Дехто в морі – виловлюють сайду. А решта поїхали на ярмарок у Каутокейно.
– Зрозумів. А немає шансу орендувати ліжко у твоєму домі?
Побачивши її вагання, я квапливо додав:
– Я гарно заплачу. Дуже гарно.
– Тут ніхто не візьме з тебе зайвої платні. Але мого чоловіка цими днями немає вдома, тож це було б негоже.
Негоже? Я подивився на її спідницю. На довге волосся.
– Зрозумів. А знаєш яку-небудь місцину, щоб не дуже… в осередді? Щоб тиша і спокій. І щоби з гарним краєвидом.
Насправді я мав на думці – де мене ніхто не заскочить зненацька.
– Гм… – схилила вона голову набік. – Якщо ти думаєш полювати, міг би оселитись у мисливській хатині. Вона для загального користування. Стоїть оддалік села; тіснувата і похила, одначе тишу і спокій ти там точно матимеш. А краєвид на всі боки – то вже гарантовано.
– На позір, досконало.
– Кнут покаже тобі дорогу.
– Дарма. Навіщо йому? Я напевне й сам би міг…
– Ні! – перервав мене Кнут. – Можна я проведу? Прошу!
Я знову подивився на нього. Літні канікули. Всі роз’їхалися. Хлопець нудиться з матір’ю в церкві. А тут щось нарешті відбувається.
– Згода, – кивнув я. – То що, ходімо?
– Так!
