люди на Колимі в наш час? То за царату там сиділи революціонери – про це ми і в школі вчили. А за радянської влади у нас повна свобода, а якщо й садовлять кого – то злющих-презлющих ворогів, яким і дорога туди!
Щоправда, я й раніше чув від дорослих, що енкаведисти хапають людей, як вовки овець, але не міг збагнути – яких людей хапають? За віщо? В школі казали, що то вороги…
Якось я не втерпів і запитав вчительку: «А хіба правда, що зараз на Колимі сидять безневинні люди?»
Один кіномеханік – як тепер розумію, він дуже і дуже ризикував, і не знаю, чи його язик, бува, не повів туди ж, на Колиму його самого, – якось ніби між іншим похвастав (я випадково, крутячись між дорослими, почув): «О, в меня (він говорив, як тоді казали, по-руському) есть такие стихи поэтов, сидящих на Колыме, что пальчики оближешь!»
Вчителька не просто зблідла, вона ледь не впала після мого запитання. Такою зляканою я її ще ніколи не бачив. Схопила мене за руку (як добре, що я запитав її на перерві, і моїх дурних слів ніхто з учнів не чув!), відвела в куток і зловісно-страшним шепотом запитала, наче прошипіла: «Хто тобі таке сказав?.. Хто?!» Я хоч і недосвідченим ще був, але хутко зметикував, що не можна говорити, хто, бо тій людині буде лихо. (Нас тоді, пригадую, змушували хором на перервах співати гуртом пісню про Сталіна «Із-за гір та з-за високих», але боже борони було згадати її автора – Максима Рильського, який тоді був у страшній опалі. Ворог народу, і все! Але я не тямив, чому пісню можна співати (та тому, дурню, пояснювали мені, що вона про батька Сталіна!), а її автора не можна згадувати? Та тому, дурню, пояснювали мені, що автор – ворог народу і партії! Але якщо він справді ворог, то чому написав про батька Сталіна таку гарну пісню?.. Зачароване коло. Це пісня народна, переконували нас – і край! Ще, пригадую, як ми викреслювали з підручників ім’я Володимира Сосюри і замазували – вчителі нам так веліли, – чорнилом його портрет – за вірша «Любіть Україну». І мене тоді страшенно дивувало: чому за такого гарного вірша, який закликав любити Україну – Україну, а не якусь там Туреччину чи Німеччину, – треба було прямо тобі викорчовувати з підручника поета. Отож вчительці я відповів невиразно, що, мовляв, не пам’ятаю, хто мені таке казав… Вчителька, озирнувшись і впевнившись, що нас ніхто не підслуховує, зашепотіла, роблячи страшними свої такі гарні голубі очі: «Валіку, затям! Ти мені нічого не казав, а я від тебе нічого не чула! І взагалі – ти теж нічого не чув! Не чув! Втямив? Бо інакше ми швидко станемо сусідами тих поетів на Колимі!»
Після сеансу кіномеханіків поселяли в чиїйсь хаті на ніч, господарі якої, звичайно ж, перед тим «за так» дивилися кіно, колгосп виписував їм харчів на вечерю та снідання, діставав їм пляшку буряківки (ох і смердюча ж була! Я малим, зачувши її «пахощі», тікав, бувало, од неї, як від скаженого псяюри!) А вранці своїми волами – машин було обмаль, і вони використовувались на більш важливих роботах, – заїчинський колгосп відвозив кіномеханіків
