бідонами, корзинами, але то дарма – все ж не пішки! Та й весело їхати в переповненому автобусику – стільки всього наслухаєшся!
Ось так меткий львівський автобусик, переповнений моїми земляками, біжить із Семенівки на Василівку, потім спускається з узгір’я на Чаплинці, а по той бік Хоролу в привільній долині розкинулось ген-ген моє рідне село – хати білі, садки квітують, марево…
На Хоролі птаство галасує… Ще трохи, і ось уже міст через Хорол, ще трохи й біжить дорога по дамбі, що простяглась толокою од мосту до села, і ось уже перші хати і голуба табличка: «с. Заїчинці».
«Розташоване на лівому березі нижньої течії річки Xоролу…»
Заїчинці…
Для когось це просто село, одне з багатьох тисяч українських сіл, а для мене – рідне, бо рядком, що я народився в селі Заїчинці Семенівського району Полтавської області, воно назавжди увійшло і в мою біографію, і в моє життя. Адже світ білий на чорній землі, моя причетність до роду людського, планети Земля починається із Заїчинців, з краю рідного, з батьків, з дідів і прадідів та пращурів моїх козацько-селянських, войовничих і мирних, козаків і хліборобів, котрі вміли і шаблю в руці тримати, і чепіги плуга чи косу…
Заїчинці – одне з найдавніших сіл Полтавщини. Виникло воно в кінці XVII століття на лівому березі нижньої течії річки Хоролу. Відоме з історичних джерел, починаючи з 1681 року (як свідчить Самовидець у своєму літописі, того року «августа 9, перед свєтом земля тряслася з понеділка на вівторок»), коли в селі була збудована дерев’яна Михайлівська церква, перебудована у 1821 році і знищена більшовиками в тридцятих під час блюзнірської атеїстичної кампанії, затіяної «вірними ленінцями» у всіх тодішніх їхніх володіннях. Її руїни, що зберігалися якийсь час ще й по війні, заростали бур’янами (це й був символ нового життя – бур’яни на місці духовної святині народу!) і ми, малі, гралися на них у «войнуху». А потім те місце розрівняли і десь в шістдесятих заклали парк, потім там збудують клуб і нову школу-десятирічку, магазин. І я навіть не знаю, чи нині хто з моїх односельців хоч пам’ятає, де колись у селі була Михайлівська церква?
Останній священик правив у селі в роки Другої світової, під час окупації – здається, в чиїсь хаті, і зник він, як повернуться свої… Мене малого – років шість виповнилось, – поставили одного дня в миску з водою (це я добре пам’ятаю), і піп здійснив наді мною обряд хрещення, а холоша моїх нових штанців (з нагоди хрещення мені пошили нові штанці й сорочечку) відкотилась, і я нагнувся, підхопив її, щоб вона не замочилася в мисці з водою. Нагнувся під час важливого моменту хрещення, і хтось на мене зашипів (у хаті було повно гостей, що зібралися з такої нагоди), аби я стояв рівно. А хтось лагідно сказав: нічого, мовляв, він свої штанці рятує… Перед війною мене зась було хрестити з двох причин: по-перше, в селі, як і у всьому районі, вже не було священиків, хоч всі залишалися християнами, а по-друге, якби влада дізналася,
