пані сотникова, хоч на вигляд і була гроза грозою, та душу мала добру, жалісливу. Любила свого маленького сотника вірно і ніжно, і називала його не Заїкою, як усі, а – лагідно-ласкаво: Заїчкою. А бувало – це вже на особливому спалахові ніжності – Заїченькою, Зайченьком…
Ось звідтоді й пішло від пані сотникової – Заїчка, Заїченька, Заїченьки (ті, хто по сусідству з паном сотником жив), аж доки по якомусь там часі і село стало зватися Заїчинцями.
Про те, що село Заїчинці – старовинне, підтвердила і праця – унікальна! – Л. В. Падалки «Прошлое Полтавской территории и ея заселение», виданої у Полтаві року 1914-го. Автор детально описує повіти, подає список усіх сіл, рік і річок, озер, могил (останніх, за свідченням Падалки, на Полтавщині нараховувалось – на ті часи, – 8 тисяч 23). У списку сіл я знайшов і свої Заїчинці. Там же підтверджувалося, що в Заїчинцях першими колись поселилися козаки, вихідці з-за Дніпра. А поселилися вони на так званій «займанщині», себто нічиїй землі, яку й було в подальшому привласнено правом першого займання (поселення). На тих займищах серед непрохідних плавнів Хоролу легко було сховатися, що втікачі й робили.
Забігаючи наперед, скажу, що після знищення Росією Запорозької Січі багато козаків було обернено на поміщицьких кріпаків. Але поселенцям Заїчинців трохи «пощастило»: їх обернули – і то лише частину, – на державних кріпаків. А це кріпацтво було м’якшим за панщину, бо оброчники зобов’язувались сплачувати державі лише грошову ренту. Поміщиків у ті часи в селі не було – убогі землі, тож ніхто з можних і сильних не зазіхнув на півострів у плавнях.
Ось так село й жило – на одній його половині були вольні козаки, а на другій – державні кріпаки, оброчні бідолахи. І десь аж до сімнадцятого року двадцятого сторіччя в селі був не один староста, а – два: для козаків і для мужиківкріпаків нарізно. Чемериси належали до вольних козаків. Покійна моя бабуся (царство їй небесне, земля їй пухом!) розказувала мені охоче, що давним-давно, років, мабуть, і з двісті тому забрів у наше село козак з незвичним для тих країв прізвищем – Чемерис. Сам він буцімто був родом з Литви (литвин, значить), а служив на Січі, зукраїнізувавшись, козакував.
Одного разу він кудись по якійсь пригоді поїхав своїм коником вороненьким і забрів у село Заїчинці, де на кутку й зачепився за одну… зачіпеньку (скажемо так ніжно) і так уже надійно зачепився, як ото риба на гачок потрапляє чи в сітку, – що й осів у Заїчинцях, невдовзі одружився на тій дівчині і господарством зайнявся. Заїчинська дівчина (а в Заїчинцях у всі роки дівчата були взагалі чи не найкращі!) народила йому трьох синів, від яких у селі й пішли три роди Чемерисів – всі родичі між собою.
Одну гілку з тих трьох родів сьогодні представляю я, Валентин Чемерис та син мій Ярослав. І я вдячний тому запорожцю Чемерису, бо коли б він двісті років тому не подався в мандри на конику вороненькому та не зачепився в селі Заїчинці за гарненьку зачіпеньку, то, мабуть, і мене сьогодні у світі білому
