остаточно струхлявів, хоч сама пляшка й була міцно закоркованою. Та, мабуть, волога якось туди все ж просочувалась, і хрест розсипався. Але більш як сто літ все ж таки простояв, і в нашому селі не було такої людини впродовж тих ста років, яка б не тримала пляшечку в руках і не дивувалася їй, чухаючись – і як це через таке вузесеньке горло пляшечки вставлено хрест?
Дечим подібним займався і мій прадід. Він був маленький, рудий, швидкий і весело-говірливий – говорив швидко, з гумором, вмів чудакувати й розігрувати інших. Дуже любив плодові дерева, й будучи непоганим садівником, вирощував їх – у нього росли найкращі в селі груші, яблука, сливи. І такого саду, як у нього, більше ніхто не мав у селі.
Старий забавлявся різним чудакуванням. Зокрема, коли з’являлися маленькі яблучка чи грушки – ще пуп’янки, – заводив маленьку грушку в пляшку через вузеньке горло, підв’язував її до гілки і підпирав її разом з пляшечкою тичкою з рогулькою. Груша росла собі в пляшці й росла – сонячні промені через скло, звичайно ж, проходили, і груша почувалася там у теплі й затишку. А коли вона досягала належних їй розмірів, садівник тоді відламував гілочку і ходив по селу, показуючи диво – пляшку з вузеньким горлом, у якій була велика груша – справжня, щонайсправжнісінька. Селяни, спершу не знаючи його витівок, дуже дивувалися, як він через отакуньке горло ухитрився запхати в пляшку отакезну грушу? Прадіда це від душі потішало. І він залюбки носився з тією пляшкою, показуючи всім, інтригуючи людей, доки груша у пляшці й не згнивала, завершивши свій життєвий цикл. І тільки тоді старий з жалем, що дійство закінчилося, паличкою виймав з пляшки рештки груші, мріючи про наступне літо, коли він знову повторить таке «диво». І радів з того, як дитина. У його рудих прокурених вусах завжди блукала хитра-хитрюща посмішка – така ж була і в його примружених очицях, що завжди так і стріляли на стрічного з єдиною метою – як би його оце негадано розіграти.
Мине декілька десятиліть (та що там казати, більш як піввіку!) і вже на початку XXI століття у 2003 році мені якось потрапить на очі (і треба ж такому збігові: в той час, як я, працюючи над повістю-спогадом «Це я, званий ще Чемерисом», саме завершував розділ про прадіда Артема Чемериса та його дивацтва) інформація в одній газеті про сербського священика з косівського містечка Ліплян, котрий, виявляється, вже в наші дні теж вирощує груші в пляшці, як те робив мій прадід на початку тридцятих років, тільки століттям раніше.
Щоправда, сербський панотець Ранджел пішов трохи далі у вирощуванні груш у пляшках, з’єднавши чудакування з практичною основою, себто комерцією, додумавшись до того, до чого свого часу – от жаль! – не докумекав мій загалом винахідливий і вдатний до чудасій Артем Чемерис. А придумав він ось що (а втім, можливо, це сербський народний промисел?): як груша виростала у пляшці, протоієрей наповнював її ракією – традиційною сербською самогонкою з фруктів і через місяць самограй у пляшці з грушею, власне, не
