лідників писав, що «наведені факти жодною мірою не дають підстав, аби засумніватися в польськості письменника та його родичів». А для того, щоб узаконити польськість, пише про перехід Грабинського в дорослому віці до римсько-католицької конфесії. Якщо так дійсно сталося, то в Галичині це було звичайне явище. Навіть у такій патріотичній родині, як Шептицькі, сини обрали різні конфесії.
Разом з тим самі поляки пишуть про Джозефа Конрада як про великого польського письменника. Тому й Грабинський, безперечно, може належати не тільки польській літературі, але також українській. Тому-то польські дослідники змушені були утверджувати його творчість як польського літератора. Але якщо він вже такий щирий поляк, то навіщо це доводити подібними словами: «Його письменницька творчість належить, звичайно ж, до польської літератури»?
Життя Грабинського було коротке і повне смутку. Багато чим він нагадував Едгара По. Завше в чорному вбранні, з блідим, аж прозорим обличчям, з якого хвороба виссала всі барви життя, він, здавалося, дивився своїми голубими очима з якогось іншого світу. Сухоти, ця фатальна хвороба для європейських письменників початку століття, не обминула і Стефана. Життя його проминуло в постійному страху й очікуванні рішенця. Причому ця атмосфера оточувала цілу родину, бо й батько помер від сухот.
Мешкали вони спочатку під Самбором, а згодом перебралися до Львова.
У гімназії Стефан потрапив у суто польське середовище, однак перші свої віршовані твори писав обома мовами. Оповідань українських не збереглося, але вони існували, бо була спроба надрукуватися в «Ділі» та в «Літературно-Науковому Віснику». Однак чи то мова його виявилася надто кострубата, чи не сподобалася нашим хлопцям містична тематика, але українського дебюту так і не відбулося.
Зате 1909 р. відбувся польський дебют збіркою новел під псевдонімом Стефан Жальний. І хоч було в цих творах чимало ознак майбутньої оригінальності, однак збірка не викликала жодного резонансу і хутко пішла в забуття. А от наступна збірка «В узгір’ї руж», яка з’явилася на десять літ пізніше, була визнана вартою уваги і відкрила авторові шлях до літератури. Ще за рік вийшла збірка моторошних оповідань з життя залізниці «Демон руху».
Треба сказати, що його творчість доволі нетипова для цього ґатунку прози, бо мало там класичної готики, мало самих духів, зате багато чогось, що викликає неспокій, та є водночас невловимим. Грабинський не нехтував досягненнями науки й техніки, впроваджуючи до своїх сюжетів новітню тематику. Ціла збірка «Демон руху» присвячена залізниці.
Довкола щоденної, повної сірості колійової праці Грабинський створив якусь дивовижну таємничу ауру, сповнену особливої жаскої поезії. Всюди ввижається присутність загадкового «демона руху», який причаївся в організмі залізниці й керує невидимим внутрішнім життям, викликаючи катастрофи, перекреслює всі людські розрахунки, жене кудись безлюдні шалені потяги.
Після успіху «Демона руху» настав особливо активний період творчості. З’явилися наступні збірки готичних оповідань: «Шалений подорожній» (1920), «Несамовита оповідь» (1922), «Книга вогню» (1922).
Критика інколи закидала Грабинському психологічні спрощення в описах персонажів, поверховість, а також невідповідність того світу, який він описував, реальному. Письменника й справді не надто цікавила психологія, бо всі явища природи були для нього сповнені таємничих знаків, за якими насилу можна було зауважити дійсність.
Талант Грабинського викристалізувався найповніше в новелах, хоч є в його доробку й фантастичні повісті, повні містики й жахів, – «Саламандра», «Тінь Бафомета», «Монастир і море», «Острів Ітонго». Їх за життя недооцінили, особливо перші дві.
Звичайно, новели Грабинського – це особливий жанр не тільки для польської літератури, а й узагалі для світової. Моторошні твори впливають на читача передусім своїм настроєм. У Грабинського до цього настрою додається ще й незвичність просторової і часової сценографії. Він не обмежується таємничими узбіччями, запущеними будинками, а веде читача в абсолютно необстежені ще авторами жахів терени. То в середовище залізничників, то до пожежників, то до сажотрусів. Місце, в якому «страшить», Грабинський описує дуже детально і вже самим описом викликає в читача тривогу. Досконала архітектоніка композиції досягається тим, що автор упродовж оповіді по черзі впроваджує цілу шерегу мотивів, значення яких не так легко сприйняти. Але всі ці елементи змісту поволі відкривають з перспективи фіналу свою функціональну важливість. Після прочитання новела постає як тематичне рівняння. Ця залізна логіка в розвитку фабули змушує читача сприймати твір не як чисту фантастику, а як правдиву оповідь з фантастичним настроєм.
Творчість Грабинського дуже влучно схарактеризував польський дослідник Артур Гутнікевич: «Грабинський, будучи представником глибокої провінції, створив особливий вид фантастики – «галичанський», а тому залишався чужим для літераторів з-поза Галичини». Успіх він мав лише тут, у Львові, а в Польщі його ігнорували. Мовчання високої критики
