років «такання» доконали місіс Гілберт. Ще п’ятнадцять років безперервного заперечення через погодження, яке супроводжувалося струшуванням попелу з недопалків тридцяти двох тисяч сигар, зламали її. Вона пішла на останню поступку своєму чоловікові у подружньому житті, яка була ще більше безповоротною, ще більше невиправною, ніж саме одруження – вона послухалась його. Вона переконувала себе, що з віком вона зробилася більш терпимою – насправді вік лише знищив ту краплю мужності, яка була в ній.
Вона запрезентувала його Ентоні.
– Це – містер Петс, – сказала вона.
Молодий і старший чоловіки доторкнулись один до одного, рука містера Гілберта була м’яка і стерта до м’ясистої подоби вичавленого грейпфрута. Потім чоловік із дружиною обмінялися привітаннями – він сказав їй, що надворі похолоднішало, що він ішов до газетного кіоску на Сорок четвертій вулиці по газету Канзас-Сіті. Що він намагався повернутися додому автобусом, але було занадто холодно, так, так, так, так, занадто холодно.
Місіс Гілберт додала родзинки його пригодам, будучи враженою його стійкістю до суворої погоди.
– Який ти сміливий! – із захопленням вигукнула вона. – Який сміливий! Я нізащо би не вийшла на вулицю.
Містер Гілберт зі справжньою чоловічою витримкою проігнорував благоговіння, яке викликав у своїй дружині. Він повернувся до молодиків і з переможним виглядом скерував їх на ту саму розмову про погоду. Він закликав Річарда Кермела згадати листопад в Канзасі. Запровадивши тему, він постійно витягував її, обсмоктував і розтягував так, що вона висіла у повітрі, поки повністю не знекровилась.
Успішно було запропоновано для обговорення стародавню тезу, що колись дні були тепліші, а ночі приємніші, вони вирахували точну відстань між двома нікому не відомими крапками, що їх Дік мав необачність згадати. Ентоні безвідривно дивився на містера Гілберта й почав впадати в транс, куди за хвилину прокрався усмішливий голос місіс Гілберт:
– Мені здається, що холод тут більш відчутний через вологу, він ніби в’ївся в мої кістки.
Це зауваження, відповідно «затакане», вже крутилося на язику містера Гілберта, його не можна було винуватити за різку зміну теми.
– Де Глорія?
– Має вже бути тут із хвилини на хвилину.
– Ви знайомі з моєю донькою, містере?…
– Не мав такої честі. Але Дік багато про неї розповідав.
– Вони з Річардом – кузени.
– Справді? – Ентоні вичавив посмішку. Він не звик бути в товаристві старших за себе, і його рот уже скам’янів від надмірних усміхів. Було дуже приємно дізнатися, що Глорія і Дік – брат і сестра в перших. Йому поталанило впродовж подальших хвилин кинути на свого друга агонізуючий погляд.
Річард Кермел висловив занепокоєння, що їм час іти.
Місіс Гілберт було шалено шкода.
Містеру
