найближче до рідної землі, тому, як писав «Тризуб», «найсильніше одчувають усе те, що діється на поневоленій отчизні, з якої до них все ж найлегше доходить вітер».[93] Особливо рельєфно ставлення до більшовицької влади виявилося у реакції на голодомор 1932–1933 рр. в УСРР. Наддніпрянські емігранти (М. Корчинський, В. Дорошенко, А. Жук та ін.) працювали в межах Українського комітету рятунку України у Львові.[94] На Волині зусиллями емігрантів-наддніпрянців (М. Маслов, С. Тимошенко, І. Власовський, О. Алмазов, О. Ковалевський, В. Сочинський та інші) утворено Волинський громадський комітет допомоги голодуючим (ВГКДГ) у Радянській Україні.[95] Спільними намаганнями 29 жовтня 1933 р. було оголошено Днем національної жалоби і протесту усього українського суспільства поза межами СРСР проти голоду в Радянській Україні.
З метою інформування світу про цю трагедію українці за межами Радянського Союзу апелювали до міжнародних інституцій, урядів різних країн. До їхнього голосу долучилися представники політичної еміграції Рівненського повіту за підписом Івана Литвиненка, які 2 вересня 1934 р. звернулися до секретаріату Ліги Націй у Женеві з «Меморандумом», де закликали «в імя засад людскости до всіх Культурних Народів Світа, представлених у Лізі Націй – зупинити свою високу увагу на мільйонах трупів українців планово вимордованих московитами».[96]
Більшовики, зі свого боку, не припиняли боротьби з «петлюрівщиною», хоча її вплив оцінювали досить скептично. В інформації 7-го відділу штабу Українського військового округу «Про становище на окупованій поляками території Волині» у січні 1929 р. до секретної частини ЦК КП(б)У повідомлялося: «Могло б здатися, що Волинь, киплячи у котлі «панського пекла», легко може піти на вудочку УНР і цим допомогти інтервенційним планам панів-союзників з Варшави. Але в дійсності справа не є такою: уенерівці живуть своїм власним життям, хіба тільки працюють у деяких кооперативах, не маючи з населенням нічого більш близького. Говорити тут про якийсь вирішальний політичний вплив не приходиться, такого немає».[97]
Незважаючи на таку оцінку, наддніпрянські емігранти зробили посильний внесок у різні сфери життєдіяльності західноукраїнських земель. Виховані у глибокій православній вірі, вони стали активними борцями за українізацію православної Церкви в Польщі. У 1920-х роках нововисвячені священики та капелани армії УНР, які після закриття таборів отримали парафії на Волині (Павло Пащевський, котрий у 1928 р. отримав титул протопресвітера, Петро Видибіда-Руденко, Яків Костецький, Тихон Костюк, Микола Редько, Іван Губа, Василь Варварів, Михайло Павловський та ін.), попри спротив проросійськи налаштованої церковної ієрархії, проводили богослужіння українською мовою, служили панахиди за померлими побратимами, ініціювали збірки коштів на потреби емігрантів та їхніх родин. Польська влада практикувала постійні переведення таких священиків, відмовляла їм у громадянстві, а на окремих чекали переслідування та арешти.
Тризуб. – 1937. – Ч. 45 (595). – 21 листоп. – С. 3.
Детальніше див:
Детальніше див.:
Державний архів Волинської області (Держархів Волинської обл.). – Ф. 199. – Оп. 2. – Спр. 2. – Арк. 122–123.
ЦДАГОУ. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 2999. – Арк. 2–5.
