Проте більше йому імпонували польські школи, де українська мова вивчалася як предмет. За часи його управління українських початкових шкіл залишилося лише 4.[348] Тоді ж чехи мали 13 своїх національних шкіл, росіяни – 5, євреї – 57, а німці – аж 66…[349]
Безперечно, така ситуація в освітній політиці не могла задовільняти українців. Волинь стала тереном постійної боротьби за українську школу. Особливо загострилася ситуація у 1932 р., коли у воєводстві проводився плебісцит про мову навчання і тип школи. Офіційна влада чинила всілякі перешкоди під час його проведення. Зокрема, війти відмовлялися посвідчувати підписи на заявах, зволікали із проведенням цих плебісцитів, а там, де вони вже відбулися, їхні результати часто визнавалися недійсними. Зокрема, у 1932 р. планувалося провести голосування у 742 школах, однак воно відбулося лише у 120 школах, а його результати були визнані лише у 63 випадках.[350]
Шкільний плебісцит активізував діяльність на Волині Організації українських націоналістів, Комуністичної партії Західної України та інших політичних партій. Його перебіг активно висвітлювала як українська, так і польська преса. Зокрема, львівське «Діло» 2, 9, 10, 25 грудня 1932 р. подавало інформацію про те, що у багатьох школах невідомі особи повибивали шибки, а по селах порозкидали листівки.[351] Одна з них закликала населення: «Не поодиночці, а цілими громадами, гмінами підніматися на боротьбу проти ополячення і окатоличення і боротися за українську школу за державний кошт, проти польських шкіл і вчителів полонізаторів».[352]
Намагаючись принадити українських дітей до пізнання польської культури, воєвода запросив на Волинь учителів з інших регіонів Польщі. Так, із 1927 по 1933 рік чисельність вчителів-поляків у волинських школах зросла з 1535 до 2637.[353] Водночас кількість вчителів-українців постійно зменшувалася. У 1933 р. їх залишилося лише 447.[354] Польські націоналісти, особливо Стронництво народове, критикували Юзевського за те, що він не дбає про польське шкільництво на Волині, за те, що нібито українізує школи і за те, що українці у шкільництві мають привілеї.[355] Зокрема, начальник розвідцентру № 8 Корпусу охорони прикордоння майор Старк повідомляв своєму керівництву, що «польське початкове шкільництво на Волині переживає велику кризу у своєму розвитку… Багато польських шкіл переоформленні на утраквістичні, а насправді на руські (українські. – М. К.). Це викликає скарги і нарікання населення, а інколи доходить до інцидентів, які з одного боку відзеркалюють психіку польської людності, яка стоїть на ґрунті права і шкільних властей, а з іншого – тих, які не дотримуються законів і трактують польських селян і осадників як громадян другої категорії».[356] Отже, Г. Юзевський опинився між двох вогнів. Тверезо мислячі польські діячі підказували воєводі шляхи виходу із такої складної ситуації. Зокрема, відомий журналіст і публіцист доктор Антоні Вєчоркєвіч писав: «На
Держархів Волинської обл. – Ф. 46. – Оп. 9-а. – Спр. 1076. – Арк. 29.
Там само.
Держархів Волинської обл. – 25/4: Wołyń, czerwiec 1937. – Łuck. – S. 34.
Діло. – 1932. – 2, 9, 10, 25 груд.
Держархів Волинської обл. – Ф. 191. – Оп. 1. – Спр. 223. – Арк. 124; Заболотний І. Нескорена Волинь: нарис з історії революційного руху на Волині. 1917–1939. – Львів, 1964. – С. 149.
Siwicki M. Dzieje konfliktуw polsko-ukraińskich. – Warszawa, 1992. – T. 1. – S. 188.
Там само.
Держархів Волинської обл. – 25/4: Wołyń, czerwiec 1937. – Łuck. – S. 34.
AAN. – UWW. – 979/65. – S. 25.
