якихось нових нападників.
– Хто це в біса такі? – вигукнув Христоф, намагаючись дістати шаблею когось із них.
У відповідь, львів’янин сам отримав добрий десяток майстерних ударів, які ледве зумів відбити.
– Нема часу, – прохрипів Свенсон, задушивши врешті того, кого тримав за горло. Тепер він використовував його мертве тіло, як щит, – повертайся досередини…
– І що далі? Будемо відсиджуватись, як щурі? – запротестував той.
– Досередини негайно! – гаркнув Свенсон, і на губах його виступила кров.
Христоф неохоче підкорився. Відштовхнувши своїх супротивників якнайдалі від себе, він кинувся назад до кімнати. Вхід миттю загородив Свенсон. Накинув мертве тіло, яким досі прикривався, собі на спину, а до Христофа й Софії повернувся обличчям.
– Тікайте через вікно, – прохрипів норман, – я довго не зможу їх стримувати.
З іншого боку хтось вдарив його шаблею по нозі, і Свенсон важко опустився на коліна. Однак і в такому положенні нападники не перевищували його зростом, тому він все ще надійно захищав від них вхід до покою.
– Чому я маю тебе залишати? – промовив Христоф.
– Бо в тебе доручення від короля!.. – відповів норман. – Йди, чорт забирай…
Вдруге за останній час Христоф і Софія мусили тікати з заїжджого двору крізь вікно, наче злодії або постояльці, яким нічим заплатити за ночівлю. Цього разу висота було більшою, а вікно меншим. Полетівши сторчака донизу, кожен із них гепнувся на бруківку, боляче при цьому забившись. Софія скрикнула з болю.
Христоф звівся на ноги. Обережно ступив крок, потім другий… При падінні тільки забив коліно, але рухатись це надміру не заважало.
– Йдемо Софіє, – прошепотів він, простягаючи їй руку.
Жінка, на щастя, також вціліла. Вони хутко рушили до конюшні. Ще мить, і ці двоє, навіть не засідлавши коней, помчали темними краківськими вулицями просто навмання, геть з міста…
Вранці наступного дня, як тільки Софія розплющила очі, перше, що вона побачила – це була бездонна синь чистого неба просто перед нею. Час від часу його стрілами пронизували птахи, викрикуючи щось тривожне і голосне своїми пташиними голосами. Під головою вона відчула дбайливо покладену сумку, а поруч з її обличчям легко гойдалася волога від роси трава. Був ранок.
Жінка пригадала, як змучена останніми подіями, ледве дочекалася, коли вони з Христофом зупиняться, а потім, либонь, просто зомліла від утоми. Софія була загорнута в його плащ і почувалася цілковито затишно. Трохи піднявши голову, роззирнулась довкола, шукаючи Христофа.
Той був неподалік. Мовчки сидів на траві, дивлячись кудись удаль, де в перших променях липневого сонця танув прохолодний вранішній туман.
– Доброго ранку, – привіталась Софія.
Христоф звернув до неї втомлене обличчя, на якому свіжів шрам від учорашньої сутички в постоялому дворі.
– Вітаю, – мовив він і знову відвернувся.
– Про що ти думаєш? – за якийсь час запитала
