до Якима в гості. Довго гостював. Спав із жінкою на печі, Яким настелив на землі соломи й ночував там зі своїми. Бо одна хатина.
Їв Павло Якимову кулешу, а свою пшеницю приберігав на чорну годину.
А потім фронт посунувся в гори. Тоді Павло забрав своє добро та й попрощався з Якимом.
– Дякувать, брате, хай Бог заплатить. Якби колись що до чого, то я вже тобі по-братерськи…
А в горах довго гуло зловісно. То ближче, то дальше, то знов зовсім близько лизали вечорами заграви небо.
Не спали червневі ночі. Одного дня появились у селі червоноармійці. Сказали вибиратись всім за Прут, подалі від фронту.
Зібрав Яким добро в бесаги,[1] завдав жінці на плечі клунок, дітей – наперед себе, та й за Прут подалися.
Павла не було дома. Мабуть, косив. Посідали в хаті на ослінчику та й ждали господаря.
Прийшов увечері.
– Таке-то, Павле, як видиш… сталося. Німці і мадьяри, чорт би їх побрав, та й ми, як видиш…
– Та виджу. Не повилазило.
Павло сидів за столом похмурий і курив сколоздрій. Якимові дуже хотілося затягнутись, але свого не мав, а просити не смів.
Прийшла братова, добрий вечір сказала і щось сердито поралася коло кухні.
Павлові діти постояли напроти Якимових, штурхнули одне одного, ніби для забави, але забави не виходило. Потихеньку одне за одним залізли на піч куняти.
Павло мовчав.
– То скоро тота вечеря буде? – гримнув потім.
Жінка не відповідала. Яким зі своєю та з дітьми мовчки сиділи на ослінчику.
Яким вирішив хоч що-небудь заговорити.
– То ти косив нині, Павле?
– Та косив.
Бриніли сонні мухи під стелею, на печі блимав каганчик і шаруділи таргани в запічку.
Яким глянув на жінку. Вона не сміла підняти очей, бо було соромно. Сама не знала, за кого: чи за себе з Якимом, чи за неповні добра бесаги, чи за Павла перед невинними дитячими очима, що мовчки зиркали із-за її подолка.
Але Яким вперто дивився на жінку. Тоді вона кивнула головою. Він ласкаво всміхнувся, ніби в подяку за те, що вона без слів так добре його розуміє.
Одночасно їх руки потяглись за клунками. Яким кашлянув, підвівся.
– Ми… то лиш клунки десь до сіней…
– Вечеря зараз буде, братова.
– А я… та ми зараз… – І тихо вийшла з хати. Яким йшов попереду, за ним жінка, а ззаду тюпали босоногі Василько з Марійкою.
– Чайка не возить, Якиме.
– Вбрід підемо.
А за Прутом з боку Карпат котився гул і стогнала земля. Було дуже темно, тільки зелені та червоні ракети час від часу освітлювали дорогу біженцям, що крадькома повертались до рідної хати…
Батько
Це було в ресторані на вокзалі.
Дід Панас хотів повечеряти. Довго не зважувався заходити з бесагами, бо там грала музика, а за столами сиділо, як він думав, саме начальство. Але треба було щось теплого з’їсти. Зняв капелюха й поклонився
Клунки.
