переступив поріг цієї хати.
– Я також думаю, що це непогано, – промовив після короткої мовчанки. – Може, й Зіна забажає в рідне село?
Завадович стиснув зуби.
– Треба думати логічно. Ви ж знаєте, що ми давно звідти перебрались.
– Так, так. Пам’ятаю. У час колективізації. – І знову глянув гострим поглядом на малі, заплилі очі Завадовича. – А ви непогано влаштувалися, бачу.
– Дякувати Богу. Лаборантом в університеті.
Мовчанка.
– Значить, прийшли провідати старого учителя.
Антін нахмурив чоло.
– Зіну прийшов провідати.
– Якже, шкільні товариші… Тільки не знаю, чи вам доведеться з нею зустрітися. Маню, чуєш, Маню! (З кухні обізвався жіночий голос.) Чи не завтра в Остапа іменини? Так? Який жаль, – розвів руками Завадович. – Вона, напевно, піде до нього. Напевно.
В Антона кров прилила до обличчя.
– Так!.. А що це за Остап, якщо можна спитати?
– Ага, я навіть не сказав, – солодкаво заговорив Завадович. – Правда, ви не в курсі справ. Наречений, наречений нашої Зіночки. Інженер, прекрасна партія. Може, й ви загостите на весілля, ми повідомимо, – і єхидно залюбувався поблідлим обличчям гостя.
– Б…брехня! Підла брехня! – зірвався Антін. Рвучко вийняв з кишені листа і кинув ним в обличчя Завадовичеві. – Читайте, що вона писала місяць тому!
Збентежений господар швидко опам’ятався. Зім’яв листа, жбурнув його в кут і гримнув кулаком по столу.
– Правда! Правда, добродію. А ви як гадали? На село дичіти? Вона в аспірантуру здаватиме, у неї вища освіта, а ви… ви з лісу вийшли, у ліс і вертайтесь. Щасливої доріжки!
Хтось подзвонив, загавкали собаки.
– Напевно, Остап, – кинулась з другої кімнати господиня.
До кімнати ввійшов кучерявий юнак з ріденькими бакенбардами й тоненькими вусиками. Віддавав з порога низький поклін господарям.
– Добридень, професоре, добридень! Цілую ручки, добродійко. Я сюди і назад… – Глянув скоса на Антона. – У нас, тобто в мене, завтра пікнік, іменини. Зіна знає, Зіна йде. Я вас, панство, прошу. Не відмовте.
Він викручувався, розкланювався, довго прощався з господинею в передпокої.
В Антона потемніло в очах.
– Панство… Свинство, – процідив крізь зуби і, не помічаючи нікого, вийшов.
Другого дня Зіна здавала останній екзамен. У скверику перед університетом ждали її батько, мати і Остап з букетом троянд.
– Все повинно йти добре, – Завадович нервово потирав руки. – Я говорив з Денисом Лукичем, все в порядку. Він же приймає екзамен.
– Але ж її вже рекомендували, Владку. Значить…
– Значить, значить! От здасть на трійку, то про аспірантуру нема мови.
– Бійтесь Бога, – втрутився Остап, – як можна таке говорити? Зіна така здібна, розсудлива… О, ні! Зрештою, чого журитися? Ви тільки знаєте аспірантуру.
– А
