«ми»?
– Приходьте сьогодні на Цитадельну, 8, квартира 3.
…На Цитадельній я познайомився з особливими людьми. Тут були українці, євреї, поляки. Змучені роботою обличчя, невідмиті від машинного масла руки, липкий одяг сажотруса… Тут я не чув високопарних слів, не чув промов. Тут падали важкі слова, незграбні й тверді, як каміння з-під молота каменяра:
– Експлуатація… страйк… партія пролетарів… революція.
Це були не ті люди, що розпинались на словах, а ті, що вирішили боротись за правду. Я задумався над кожним словом, і кудись почали щезати мої сумніви. Ні, життя не суєта. Життя – це естафета. Кожен бере її у свого попередника, пробігає свій короткий шлях. І горе тому, хто пробіг до кінця і не має, що передати майбутньому поколінню.
Мені довіряли, але ніхто не втягав мене в організацію. З Гелькою ми проводили вечори, в розмовах і суперечках. Ми доповнювали одне одного: я – знаннями, вона – життєвою практикою. Нас в’язало щось глибше, ніж наука, поезія чи філософія, щось більше, ніж кохання. Ми тужили, не бачившись добу, зустрічались з неприхованою радістю…
Я багато завдячую їй, що не полінувалась вона підняти половину терну з мого шляху…
Доктор плакав… Не втираючи сліз, продовжував:
– Згодом я вмістив статтю в одній газеті: «Як треба боротися або чому ми бідні?» Вона наробила багато шуму, з’явилося багато відгуків, хвилею пронеслися дискусії по клубах, кав’ярнях, студентських гуртках. Зі мною знайомились, мене запрошували на засідання представників різних партій, вслід мені кидали каміння в темних вуличках, мені приходили анонімні листи з погрозами. Я був героєм дня у каламутному ореолі слави. Гелька жила тоді в якомусь особливому піднесенні. Її очі були повні неспокійного щастя, в її розмові не раз губилась логіка – видно було, вона зважується на щось важливе. На Цитадельній до мене почали ставитися з повагою, просити моєї поради, рахуватися з моєю думкою.
Нарешті Гелька сказала: організується загальний страйк.
У цей день мене викликав ректор на аудієнцію. Він запропонував написати до цієї самої газети статтю, в якій я мав би розкритикувати самого себе, відмовитись від своїх думок, визнати свої твердження про необхідність профспілкової організації робітників помилкою молодого розуму.
– Це неможливо, пане професоре.
– Тоді вам доведеться залишити стіни університету.
– Це наробить більшого фурору, ніж моя стаття, професоре. Вам невигідно.
Далі ректор повівся зі мною на диво спокійно. Навіть попросив пробачення, але його колюча усмішка змусила мене замислитися. Якесь передчуття не давало мені спокою цілими днями. Я хотів поділитися з Гелькою своїм неспокоєм, але боявся, що вона назве мене боягузом. Хотілось поговорити хоч з ким-небудь.
Через кілька днів на Академічній я зустрів знайомих з університету. Була четверта година після обіду – час, коли я повертався додому. Вони немов ждали мене. Стояли на розі, курили,
