style="font-size:15px;"> Студенти повідомили його про засідання під час перерви. До професора підійшов стрункий юнак з чорним волоссям і гострими карими очима.
– Що ви задумали, Сарабаю? – суворо запитав Мохнацький. – По-перше, це нетактовно з вашого боку, що ви не спитали в мене дозволу…
Сарабай, слухач третього курсу, перебив, перепрошуючи за нечемність:
– Ми ніколи не питаємо дозволу в авторів, бо справа не в особі, а в науці.
– По-друге, – вів далі професор, – ви можете мене поставити в неприємне становище.
– Студенти думають, що професор Мохнацький не відмовиться від своїх праць, які самі б’ють по рутині в науці.
Мохнацький пильно глянув на студента.
– Го, дивіться на нього…
…На засіданні професор уважно слухав і нервово смикав борідку. Той самий Сарабай виступає з ґрунтовним аналізом його праці. Детально аналізуючи зміст книги, він звертає увагу на те, про що мало думав сам автор. Українізми в творчості Словацького взяті з уст простого народу. Герої творів Словацького – поляки з черні – широко вживають їх у своїй лексиці. Цей прийом, як стверджує Мохнацький, відіграє у творах поета не стільки стилістичну, скільки соціальну функцію. Він говорить про глибоку спільність і зв’язок двох народів.
– Це вам тільки один приклад того, – зазначує Сарабай, – як можна навіть на сухому мовному матеріалі досліджувати соціальні явища.
Мохнацький вже не смикає борідки. Сарабай, не уникаючи його погляду, витягає з кишені складену газету.
– А ось вам, до речі, цікава стаття Кривди в останньому номері «Ради». Прочитайте. В ній є багато спільного з творами професора Мохнацького. Як бачите, наука не йде в ліс. А це вже добре.
До кінця засідання професор досидів, але він не чув нічого, заглибившись у читання Кривдиної статті.
Після цього професор мав розмову з ректором. Той говорив, що такі засідання – а зміст сьогоднішнього йому відомий – недопустимі в університеті. Праця Мохнацького ідейно сумнівна, це факт незаперечний, проте її автор, професор університету, бере в засіданні активну участь.
Мохнацький відповів прямо:
– До вашого відома, я на тому засіданні не промовив ні слова. А про свої праці дозволяю говорити, що кому хочеться. Я не жандарм, а вчений.
Дивувався сам зі свого молодечо-бойового настрою.
Повернувшись додому, гукнув збуджено:
– Юлю, Юлечко, іди-но подивися, що наш філософ утяв! Хіба я не казав?
Уголос читали статтю і відгуки про Кривду в газетах. Кожен по-своєму радів за Антона.
– Напевне, він у Львові, – зробив висновок професор. – Так я думаю. І мені треба з ним поговорити.
– Я піду до нього, татку.
– Ну, це, здається, не випадає, – відповів професор задумливо.
– Я піду до нього! – сказала Юля твердо, і тоді Мохнацький підвів очі.
– Що це з тобою? Ти вся гориш!
– Нічого,
