посміхнувся.
– У пані, здається, добра спеціальність. Чого вам треба? Підлогу мити?
Верталась голодна, у відчаї. Розпука стискала груди. Що робити? Назустріч їй ішли люди: добре вдягнені, веселі, йшли з жінками під руку. Жовніри тинялись по вулицях, кидаючи пожадливі погляди на її бліде, та все ще привабливе обличчя.
Вона відводила очі й дивилася просто перед себе. Огида до колишнього ремесла була сильнішою за голод.
Вечоріло. В кишені ні гроша. Сьогодні господиня замкнула комірчину й викинула в коридор її шмаття. Якби хто його купив. Але хто купить? Що робити?
Двірники звозили сніг у відкриті люки каналів. Звідти клубочилась смердюча пара, внизу шуміла брудна Полтва.
«Туди!» – вирішила Оленка й перетяла вулицю до відкритого люка. Випари сопухом вдарили їй в обличчя. Подумала з відразою:
«Ні, тільки не в таку твань… Життя було брудним, хай хоч смерть буде чиста».
І попрямувала далі. Вийшла на Вали. Ледве переступала з ноги на ногу. Люди проходили, штовхалися. Хтось голосно засміявся. Їй було байдуже. Ось над’їде трамвай, і все закінчиться. Але життя ще тліло в грудях, ще жевріло бажання жити. Чому вона мусить так рано вмирати? Якби до криміналу… Там перебула б до весни. А навесні вернеться на село. В те Загайпілля, з якого пішла зовсім маленькою. Найметься до багача. Заробить грошей і вийде заміж. Вона ще молода… Їй треба жити.
Уявила село, себе в простій сільській одежі, маленьку хатину, і мрійлива усмішка зацвіла на змарнілому обличчі. Щастя, те невловиме марево, знову майнуло прудкою пташкою перед її очима.
Як потрапити до криміналу?
Загорілись вечірні вогні. Тротуаром назустріч їй ішов мужчина в пальті з сивим коміром, у сивій шапці. Обличчя його Оленці було знайомим. Зупинилася. Дивилась великими очима. Пізнала. Хотіла крикнути, але голос застряг у горлі. Скочила вперед і схопила його за рукав.
– Пане…
– Пся крев, вар’ятка! – кинувся Владек і враз ахнув.
– Я… я Оленка.
Якусь мить стояв як укопаний і одразу ж висмикнув руку, за яку вона вчепилася, мов потопаючий за стеблинку. Оленка не переставала повторювати благально:
– Пане, пане! – і тягнулася до нього.
Довкола стовпилися люди. Жах перед компрометацією змусив Владека вдатися до крайніх заходів.
– Поліція! – гукнув.
– A-а, поліція! – закричала Оленка, не пам’ятаючи вже, що робить. – Поліція? То, може, вона дасть мені шматок хліба, якщо ти не хочеш? А я гадала – інший, благородний! На тобі поліцію! – У відчаї люто накинулася на Владека й штовхнула його в груди. – Хами! Всі ви хами! – кричала.
Юрба здивовано гомоніла. Владек зник у метушні. Поліцай скрутив Оленці руки. Вирвалася. Вся сила, якою вона повинна була ще трохи жити, зібралась тепер у її руках. Раз, другий ляснула оторопілого поліцая по обличчю, нарешті вчепилася в його комір і термосила, поки її зовсім залишили сили…
Владек повернувся додому збентежений. Бачив перед собою благальні
