НКВС чекають виклику два мовчазні клієнти. Черговий біля столика з телефоном теж мовчазний. По обидва боки приймальної кімнати – високі двері, оббиті дерматином.
Шинкарука викликали поза чергою.
В кабінеті на фронтальній стіні – портрет Берії. Пронизливі очі сховалися за пенсне, недовірливо блимають на відвідувача.
– Оперуповноважений Шкрупила, – не підводячись, підкреслено чітко представився чекіст. – Прошу сідати.
Шинкарук придивився до червоних кубиків на синіх петлицях оперуповноваженого. Не знав добре ранґів радянських військовослужбовців, проте догадався, що в цього звання невисоке. А він хотів би порозмовляти з начальником районного відділу.
– Ви писали, – підвів Шкрупила важкі, свинцевого кольору очі, пильно глянув на вчителя, – до генерального прокурора в справі вашого брата Михайла Шинкарука?
Питання прозвучало, як початок допиту. Шинкарукові похололо біля серця.
– Так… писав.
– І чого ви хотіли?
– Дізнатися, де він і чи…
– Це вам конче потрібне? Для чого?
– Як для чого?… Сім’я в нього, дитина…
– І ще для чого? – підвищив тон оперуповноважений.
– Хотів просити переглянути справу. Можливо… невинний. Адже могла зайти помилка…
– Бідний, невинний радянський мученик! Добре вас тут підкрутили! – Шкрупила змахнув рукою, схопившись з-за столу. Опанував себе, сів у крісло.
По борознявому обличчі Шинкарука котився піт. Мовчав.
– Отож, – мовив оперуповноважений. – Одного поля ягідки – ви і ваш брат. Я так гадаю.
Руки в Шинкарука трусилися. Він боязко оглянувся, коли рипнули з сусідньої кімнати двері і до кабінету увійшов літній чоловік у цивільному.
«Мабуть, начальник», – подумав Шинкарук, але вже не наважувався просити в нього аудієнції. Хотілося як можна швидше вийти звідси.
Чоловік у цивільному підійшов до вчителя і подав руку.
– Шинкарук? Знаю, знаю… Славний лікнепівець району, так? Це ви у справі вашого листа прокуророві?
– Так…
– Ми вже вирішили справу, – втрутився оперуповноважений.
– Ага… А немає у вас питань до мене?
– Ні… немає, – заперечливо сказав вчитель, втомлено зітхнувши.
«Вивезуть, – це перше, про що подумав Шинкарук, зачинивши за собою двері кабінету. – Як Якубського».
Він ішов навпростець, забуваючи про спеку і втому, а в голові, мов шашіль у старих меблях, товклося одне: «Добре, що хоч Віра у Львові». З ним віталися знайомі, а він механічно кивав головою і не зупинявся ні з ким на розмову. Але на Каменецькій горі в Сакатурському лісі зустрів Опришка.
Худий, гачконосий, понурий, він був, зрештою, таким, як завжди. Та Шинкарукові здалося, що Андрій якось вороже глянув на нього.
Від спраги
