style="font-size:15px;"> Чому так довго не можна розплющити очей? Ціла вічність проходить над Вірою, а їй несила глянути, що робиться довкола. Перед очима пересуваються якісь картини, немов коралі-вервечки в пучках набожної бабусі. Та нарешті світло вузькою смужкою прорізує мертво склеплені повіки. Стеля… Домашня, біла, і мухи зрідка мандрують вниз спинками, не боячись упасти. По боках – мальовничі стіни (ні, це не в мами), і запах постелі чужий… А-а!
– Пані Слівінська!
Гостра копичка кіс тінню відбилася на стіні, зажурене обличчя нахилилося над нею. Голубі очі серед віночка зморщок, ніби озерця між сухими берегами, заблищали втіхою.
– Я не Слівінська, я Марина… Але ти засни, засни…
Віра слухняно стуляє повіки. Їй не хочеться чи сили нема думати над тим, чому вона потрапила до незнайомих людей, чому не може ворухнути ні рукою, ні ногою. День зараз чи ніч? Вдома вона чи на своїй квартирі в господині Слівінської? Не цікавить її і те, хто ця жінка, яка назвала себе Мариною.
А може, таки вдома? Травневий ранок, набухлі росинки на осиці… «Я люблю тебе, Вірочко…» – «І я тебе, Мироне. Ти візьмеш мене з собою, бо я найкраща з квітів…» – «Ви мотлох, пані!» – «А чому, чому така сумна мелодія?» – «Сумним акордом скінчився день… Скінчився день?…»
Коралики безконечно довгого разка пересуваються в пам’яті, плутаються, губляться. Віра силкується ще раз розклепити повіки, але вони олов’яні й печуть, як перед добрим сном.
Заснула. А коли прокинулася, за вікном варився день, розпарене повітря вливалося духотою в маленьку кімнату й заносило багатоголосий гамір з вулиці, а серед гамору різко вирізнявся ритмічний тупіт сотень чобіт і уривки якоїсь рубаної пісні з уїдливим, одноманітним рефреном.
Не могла зрозуміти, що трапилося. Чужий дім, чужа пісня на вулиці, і нікого немає в кімнаті. Рвучко підвелася, та гострий біль у правому боці шпигонув аж до серця. Запаморочилася голова, нудка млість пройшла по тілу, і спина приросла до матраца. Боязко повела рукою по тілу – товстий шар бинтів туго опоясав її попід груди. Намацала пальцями зашкарублий круг – засохла кров?
Ага… Була неділя…
Здригалися будинки від гуркоту бронемашини, з-під коліс гармат злякано виривалися клубки куряви й стелилися тривожним маревом над промисловими кварталами, кричали сирени фабрик, і кричали люди на вулиці.
А Віра стояла на тротуарі, схопившись позад себе за дерев’яну огорожу біля ветхого будинку на Замарстинівській, і безпорадно дивилася в гаряче червневе небо.
Рожеві півонії сивіли за парканцем від пилюки й страху, трусився круглоголовий стрижений клен, хтось штовхнув Віру і грубо вилаявся: «Роззява!», пробігли з карабінами бійці, і гахнув вибух зовсім недалеко, біля шкірзаводу.
Що це? Війна?!
Неначе сама смерть зірвалася з ланцюга й завила, затанцювала на небі й понад землею в божевільній радості.
Не вірячи, що це таки війна, Віра підбігла до незнайомого чоловіка, що квапно проходив мимо неї, схопила його за полу піджака й переляканим поглядом благала заперечної відповіді:
