на зубах, не стало неба, міста й людей. Тільки перед самими очима – щербатий кусень цегли, червоний, як згусток крові.
Ще пам’ятала, як хтось цупкими руками брав її під шию і під коліна, усвідомила, що стала враз дивно важкою, чула, як дихав хтось у її обличчя і шепотів: «Віро, Вірочко…»
Хто це був? Той самий незнайомий чоловік? Але звідки міг знати її ім’я? І де вона зараз? Що сталось, зрештою, на світі? Хто співав на вулиці маршову пісню по-німецьки?
Повела головою, спитала кволо:
– Де я?
Скрипнули двері. З маленької темної кімнати вийшов невисокий чоловік у шкіряному засмальцьованому фартусі, у кашкеті дашком назад, з шевським молоточком у руці. Він квапливо кинув молоток у кут на підлогу, витер долоні об фартух, і густе павутиння жилок на дрібному обличчі налилося багрянцем.
– Хвала тобі, Господи! – зітхнув і, склавши руки на грудях, сів скраєчку ліжка біля Віри.
Віра повторила ще раз те саме запитання.
– Не турбуйтеся, будьте спокійні… Ви, пане дзєю, під щасливою планетою родилися або в кошулі. Тепер усе гаразд… Більше двадцяти душ під тим будинком пропало. Та й вам було три чверті до смерті.
Віра хвилювалася все більше. До неї повністю поверталася свідомість, але дівчина не знала нічогісінько. Не мала уявлення, що це за чоловік із обламаними нігтями на пальцях і з видовженим уперед обличчям, наче він весь свій вік дивився напружено в одну точку.
– Хто ви? Куди я потрапила?
Чоловік зрозумів, що хвилюватися дівчині не можна, і поквапився розповісти коротко про все.
– В той день, коли розпочалася війна, – це мені розповів мій племінник, – ви мали зустрітися з ним. Мене це нічого не обходило, – обачливо застеріг, – то така справа, що нікого не минає. А він ще вдосвіта дізнався про все це лихо і таки відразу кудись там пішов. Куди – не знаю, бо то ніц мене не обходить, але через те запізнився на рандку.
– Ми-рон? – кинулася Віра.
– Так-так, наш Мирко. Тільки ви обіцяйте, що слухатимете спокійно. Лікар заборонив вам нервувати… Я – Миронів вуйко, Казьо Сарабай. Він живе, тобто жив… у мене. Але най це буде між нами… Ну, і, пане дзєю, маєте велике щастя, що він таки вийшов. Це ж Мирон вас приніс ледве теплу.
Щаслива усмішка ледь торкнулася вуст дівчини і відлетіла, злякана.
– Де він тепер?
– Оцього я не знаю, паннунцю. Тепер ніхто нічого не знає. На фабрику я вже не ходжу, роботи ніхто додому не приносить, а я стукаю по старих шкарбунах молотком і знову, як за Польщі, вдаю дурного.
– Та скажіть, ради Бога, що сталося?
– Ах, я забув, що ви нічого не знаєте! У Львові… німці.
Віра заперечливо мотнула головою, злякані очі вп’ялися в зім’яте Казьове обличчя.
– Не може бути…
– Саме так, – зітхнув Казьо. – Відступають наші…
В пам’яті Віри спливли гомінкі збори та мітинги, пісні, що
