Ярослав Стецько зачитував відозву проводу ОУН, квартали Львова заповнювали разом з темрявою ударні гітлерівські полки. Слідом за ними поспішав генерал-майор поліції Карл Ляш, якого Гітлер благословив на львівський престол.
Але сьогодні влада була в руках Стецька-Карбовича, і він квапився скористатися з неї.
Блимало, хиталося полум’я свічок, гойдались тіні на стінах, урочисто дзвенів голос прем’єра, в гробовому мовчанні стояли міністри, і весь цей спектакль нагадував панахиду.
Професор Бендас свято повірив, що він буде міністром освіти в уряді Стецька. Годі було й не повірити. Ще вранці останнього червневого дня до нього на квартиру прибіг кур’єр з «Дністра» і вручив листа від прем’єра.
«Вельмишановний пане Бендас!
Від імені проводу ОУН я призначаю вас міністром освіти самостійної соборної України з правом участі в засіданнях кабінету.
Міністр освіти! Грім з ясного неба. Багато надій плекав Бендас з першого-таки дня війни: адже тільки його мати була українкою, а батько – онімеченим поляком, посада при німцях гарантована. Завідуючий кафедрою, можливо, ректор університету, але – міністр освіти!.. Боже милий… А йому снилися такі скромні сни! Найвища особа у вченому світі! І як це вони, самостійники, у краківських закапелках не забули про його українське походження?
Гойдались тіні на стінах… Хиталась і сухорлява тінь міністра освіти. І думки вертілися навколо справ службового характеру – уявлялась розмова в міністерському кабінеті з найбільш ненависною у світі людиною:
«Хто? Як ваше прізвище? A-а, Мохнацький… Жаль, жаль… Ми не можемо вам дати кафедри в українському університеті, ані навіть пенсії. По-перше, ви поляк, а по-друге… Та що там, це не моя парафія, дорогий колеґо. З вами розмовлятимуть в іншому місці. Отже, останнє слово в дискусії за мною, професоре».
Вранці Бендасові вручили міністерське посвідчення. Цього дня він на власні очі бачив і на власні вуха чув, як представник німецької влади вітав український уряд. Цього було досить, щоб твердо повірити у свій міністерський портфель.
Наступного дня в свідомість професора почали закрадатися сумніви. Мало міністрів зібралося в «Дністрі», самого прем’єра не було, ніхто не розподіляв кабінетів. Ті, що прийшли, перешіптувались, знизували плечима. На третій день усе з’ясувалося. Доктор Ганс Бауер відповів кореспондентові «Краківських вістей», що він нічого не знає про західноукраїнський уряд Стецька, такого уряду немає. Єдиною владою в Галичині є влада німецька, і всі їй будуть підкорятися.
Міністри квапно розходилися. Хтось шепнув оторопілому Бендасові, щоб швидше накивав п’ятами, бо ще можуть і посадити. Пішла чутка, що німці арештували й самого Стецька та інших провідників ОУН.
Що тепер буде? Чи не піти заздалегідь заявити про своє німецьке походження? Але кому?
Зіщулившись від тривожних думок, Бендас вислизнув з приміщення і за рогом «Дністра» порвав над урною своє міністерське посвідчення.
Панахида закінчилась. А щоб не була єдиною, щоб тисячі справжніх
