твої християнські настанови…
Не боронився. Бачив, що марно. Тільки вдарив ребром долоні парубка по руці – дай одягтися, дурню! – а потім йому скрутили воловодом руки.
– Ну ось, Андрійку, – заговорив Пушкар і підійшов ближче, побачивши, що Опришко, нарешті, не страшний для нього. – Я прийшов по наряд на колгоспну роботу. Молотарка стоїть готовенька на подвір’ї Якубського, чекає на збіжжя. Правда, я її сьогодні перевезу до себе. Спасибі радянській владі – вік би такої машини не доробився. Що накажеш робити? Косити, чи най ще зерно дійде? Скосимо, Опришку, ой, скосимо! Тільки тобі того хлібчика вже не їсти… Досить, наївся ти мого здоров’я, крівці напився, надто моцно на мені ти потоптався, щоб я мав тобі дарувати. Драбина перевернулася, тепер, ади, я при владі. – Пушкар показав на пов’язку на рукаві. – Молитви наші Бог почув. Ну, чого так дивишся і жуєш губи, чого більмами очі заходять? Де синок твій?
Пушкар впритул підійшов до Андрія і дихнув йому в обличчя горілчаним перегаром.
– Де Пилип, питаю?
Опришко з усієї сили копнув ногою Пушкаря в живіт. Той гикнув і гепнувся на долівку.
На Андрія посипалися удари. На світанку повели його в сільраду. Щоб більше завдати ганьби й приниження, Михасюк шарпав ззаду за воловод і підганяв києм, подряпаним від скла після нічної роботи.
Андрій не знав, що з ним зроблять: уб’ють самі чи віддадуть гітлерівцям. Було байдуже: все одно – смерть. Та не про смерть він зараз думав – про Пилипа й Павла Циганчука. Чи вдасться їм перебратися через камеральний ліс у гори і в Річці зв’язатися з комуністами? Кляв себе тепер за те, що не вчора, а сьогодні вранці вирішив піти слідом за хлопцями через Зібранівку й Хімчин і захопити з собою в карпатські нетрі друзів.
Пропало… Адже ж хлопці нічого не зроблять без нього…
Розпечений до білого казан викотився з-під землі, загорілися дерева, зайнялися стріхи на хатах, спалахнули факелами тополі при дорогах. Андрій глибоко вдихнув ранішнього повітря, широко розкрив запухлі від побоїв очі, голосно зітхнув. І не за себе, – за ту надію, яку ось тепер враз утратив; розпучливий жаль скрутив вужівкою серце.
«Кому оці світанки яснітимуть? Хто їх сопілкою зустріне, чия пісня землю на сон заколише?»
Він згадав усе своє життя від початку і не пожалів, що так жив; лише банно було, що не йшла з ним поруч та, яку завжди, до старості кохав… І відчув тепер Опришко виразно, як ніколи, – бо й ніколи було, – як по-парубоцькому молодо любить він Марію Ковбанючку, Іванову маму, перше й останнє своє кохання.
«Ой, Маріє, Маріє, як марно пішло все на цьому світі… Затоптали нашу землю при битому шляху, та й нас з тобою розтолочили».
Він так бажав тепер її побачити – сиву, струджену й похилу, з тими темно-синіми очима, які не зблякли від праці й літ.
Мабуть, чула Марія серцем Андрієву мову, мабуть, його думки застукали в її шибку на світанні, бо вийшла на дорогу до царини і вдивилась у тремтливий серпанок над полями за трактом. Вчула тупіт,
