(Звідки він мене так добре знає?) Ну, не зовсім. Мій батько – онімечений поляк із Шльонська. Проте я… Моя мати – щира українка з відомої родини…
Військовий захихикав.
– Мабуть, це виняткове сплетіння кровних зв’язків з трьома націями й сприяє тому, що вам при кожній владі щастить займати недругорядні посади.
– Ви дозволяєте собі глузувати…
– Аж ніяк. Польський уряд врахував ваше походження по батькові, український – по матері. На жаль, він проіснував мінімально коротко. Ви народилися під щасливою планетою, професоре. Німці оцінять заслуги вашого батька перед германською нацією, ви не залишитесь без хліба. Не ображайтесь… Я говорю це щиро і трохи з заздрістю. Моя мати українка, а батько – українізований поляк… І ні краплі германської крові…
Після тривалої мовчанки Бендас спитав обережно:
– А що буде з урядом Стецька? Невже нема ніякої надії на самовизначення України?
Відповідь була непряма.
– Якщо хочете зробити щось корисного для нації, зв’яжіться з Українським крайовим комітетом.
– Щиро дякую… Ось ми вже й приїхали. Чи я ще побачуся коли-небудь з вами, добродію?
– Цілком можливо. Я вступаю на службу до української поліції.
– Нічого не розумію. Яка ж влада буде в нас – німецька чи українська?
– Думаю, що це не особлива проблема для нас з вами. Головне, що не більшовицька. Про вас я чув у Кракові, коли вчився в школі української поліції. Я гадаю, що немає вам поки що потреби афішувати своє споріднення з німцями. Все-таки сорочка ближча, ніж кожух.
Бендас остовпів. І про це знають?
Та, здається, про журналістську практику професора військовий не знав нічого. Він подав руку Бендасові, дружньо потряс нею.
– До побачення. Моє прізвище Якубський.
– Дуже приємно, дуже приємно, – захлинався Бендас, вилізаючи з машини.
– Слава Україні! – Якубський змахнув рукою вгору і кивнув шоферові, щоб їхав.
Збентежений Бендас пробелькотів услід:
– О пане…
В цю ніч Юля не спала. Останнім часом вона не могла спати ночами. Вдень хилилася зморена, важко дрімала, скоцюрбившись клубочком на отоманці, вдень засинала й дитина в помітно випнутому животі, і хіба що тільки різкі викрики гітлерівських солдатів і зухвале ревіння мотоциклів проганяли з Юлиних очей дрімоту.
А вночі дитя стукотіло, било ніжками, спиналося десь там на ліктики, підводило голівку, немов хотіло запитати: «Мамусю, татко повернеться, чи я, ще не народившись, стану сиріткою?»
О, це було настирливе, болюче запитання. Дитя раз у раз повторювало його, обіймало рученятами саме серце матері, смикало, до болю стискало й просило відповісти.
Мати гладила під сорочкою живіт і шепотіла крізь сльози:
– Любе моє, засни. Все буде добре…
Але передчуття не віщувало добра. Не приносив його кожний наступний день.
У перші дні
