б сказав, – відповів лікар, зовсім блідий, – що цього взагалі не можна зробити ножем.
– Тоді чи не знаєте в такому випадку, – продовжував Валантен, – яким знаряддям це можна зробити?
– Із сучасних, вважаю, ніяким, – сказав медик, болісно вигинаючи брови. – Шию і так просто не перерубати, а тут ще й зріз дуже гладкий, ніби діяли алебардою, чи старовинною сокирою ката, або ж дворучним мечем.
– Рани Божі! – істерично зойкнула герцогиня. – Ну звідки ж тут дворучні мечі?
Валантен, як і раніше, не відривався від папірця, що лежав перед ним.
– Скажіть, – спитав він, продовжуючи квапливо записувати, – а чи не можна це зробити довгою шаблею французьких кавалеристів?
У двері неголосно постукали, й у всіх у кімнаті захолола кров, немов від стукоту в «Макбеті». І посеред мертвої тиші доктор Сімон насилу вимовив:
– Шаблею, мабуть, так.
– Дякую вам, – сказав Валантен. – Увійдіть, Іване!
Той відчинив двері і доповів про прихід майора Ніла О’Браєна. Слуга виявив його, коли той знову вештався по саду. Вигляд в офіцера був засмучений і роздратований.
– Що вам від мене треба? – обурився він.
– Сідайте, будь ласка, – спокійно і люб’язно попросив Валантен. – А чому ви без шаблі? Де вона?
– Залишив у бібліотеці на столі, – пояснив О’Браєн, у котрого від розгублення став помітнішим ірландський акцент. – Вона мені набридла і…
– Іване, – сказав Валантен, – будь ласка, підіть і принесіть із бібліотеки шаблю майора.
Коли лакей зник, він продовжив:
– Лорд Ґелловей стверджує, що бачив, як ви увійшли із саду в будинок, а відразу після цього там виявили труп. Що ви робили в саду?
Майор упав на крісло.
– Ох, – вигукнув він уже зовсім по-ірландськи, – милувався на місяць! Спілкувався з природою, нічого більше.
На якийсь час повисла важка тиша, а потім знову пролунав той же звичайний і моторошний стукіт у двері. Повернувся Іван, він приніс порожні сталеві піхви.
– Це все, що я знайшов, – повідомив він.
– Покладіть на стіл, – не піднімаючи голови, звелів Валантен.
Запанувало крижане мовчання, схоже на непроникну тишу, що оточує в залі суду засудженого вбивцю. Давно стихли невиразні вигуки герцогині. Клекіт ненависті лорда Ґелловея був задоволений. І тут сталося несподіване.
– Я вам скажу, – вигукнула леді Маргарет тим дзвінким голосом, який буває лише у сміливих жінок, котрі наважуються виступити публічно, – я вам скажу, що робив у саду пан О’Браєн, оскільки він змушений мовчати. Він пропонував мені стати його дружиною. Я відмовила: сказала, що в моїх сімейних обставинах можу запропонувати йому лише свою повагу. Його це розсердило. Мабуть, моя повага йому не дуже потрібна.
– Що ж, – додала вона з блідою посмішкою, – не знаю, чи стане він дорожити цим тепер, але я і зараз запевняю в своїй повазі до нього. І присягнуся де завгодно,
