влаштую!
Павлусь ніяково взяв кий, почав ходити навколо столу, нарешті зупинився і різко, майже не намірюючись, ударив по ближній до бортику кулі. Куля вдарила в трійню куль, що відразу розлетілися врізнобіч і дві з них потрапили в лузи. Павлусь із полегшенням зітхнув і подивився на Віктора, але в його погляді не світилася звитяга.
«Новачок! – зрозумів Віктор. – Напевно виграє!»
Але Павлусь не виправдав його сподівань, бо, власне, довів, що навіть у правилах про талан для дурнів і новачків є винятки.
Сергій Павлович зійшов униз зосереджений і не тримаючи в думці більярд.
– Збирайтеся! – кинув він. – Поїдемо музику слухати!
За кілька хвилин Віктор, Сергій Павлович і Павлусь уже виїжджали знадвору. Дорога чекала далека, але вулиці були пустельні, лише зрідка десь ховалася машина ДАІ, та даішники, мабуть, на чорні «мерседесівські» джипи відучилися реагувати. Павлусь теж ніяк не реагував на машини ДАІ, що шугали то тут, то там. Увесь центр вони проскочили за п’ять хвилин і вже летіли по Артема, потім вулицею Фрунзе. Віктор тільки встигав відзначати краєчком ока знайомі орієнтири. Але десь на Куренівці, за стадіоном «Спартак», джип завернув ліворуч і далі неквапно їхав приватним сектором.
– Тут ліворуч, – попередив Павлуся Сергій Павлович.
Заїхали в глухий кут і зупинилися перед високою залізною брамою.
– Змигни фарами, – наказав шеф.
Павлусь «змигнув», і відразу надворі запалилося світло і хтось узявся розчиняти браму. Джип заїхав усередину.
Прибульців зустрічав чолов’яга років п’ятдесятьох у камуфляжі. Він кивнув тільки Сергію Павловичу. Шеф зайшов до будинку першим, Віктор і Павлусь – слідком.
У передпокої їх радо зустрів літній, але ще міцний пан років шістдесятьох із гаком – у джинсах і темно-синьому светрі. Провів до вітальні, умебльованої дорогими меблями з червоного дерева.
– Марійко! – гукнув він кудись. – На стіл збери!
Потім повернувся до Сергія Павловича й продовжив:
– Бійці нехай тут почекають, а ми з тобою усамітнимося…
Шеф кивнув і вони пішли.
– Ти його знаєш? – запитав Віктор Павлуся.
Павлусь кивнув, але рота не розтулив.
У вітальні з’явилася Марійка – жінка років сорока, фарбована блондинка, одягнена в синій байковий халат, на ногах – вірменські пантофельки з загнутими догори носаками. Попереду вона штовхала столик на коліщатах. На столику – кілька тарілок із нарізаною їжею. Наїдки швидко перекочували на круглий стіл. Павлусь допомагав переставляти тарілки. Віктор мовчки спостерігав. Потім із барного відділення дорогої стінки на стіл перекочувала пляшка коньяку «Ай-Петрі», дві пляшки «Миргородської», чарки й склянки.
Шеф повернувся хвилин за десять. Обличчя ще більше спохмурніло на тлі попередньої втоми. Він на хвильку затримався, але до вітальні увійшов з усмішкою. Запросив усіх до столу. Почав розливати коньяк
