Але однаково, молоді інваліди – це і страшно, і шляхетно, і на публіку подіє!
Шеф повернувся близько п’ятої. З обличчя було видно, що не спав. Але бадьорився він без особливої напруги. Не позіхав, спину тримав по-офіцерському рівно. Насамперед розповів, що «іміджмейкерів» «замкнув» на якомусь складі неліквідів, і вони вже дещо про себе розповіли. Близнюки і Жора виявилися житомирськими лохотронниками, а комп’ютерник Славко – простим хлопцем із Курська. Вирішили заробити на виборах. Серед їхніх речей виявився і пістолет із глушником, трішки кокаїну й мобільник з умонтованим жучком.
– Що з ними буде? – запитав Віктор.
– Комп’ютерника я відпустив, а цим трьом буде боляче… Є ще час подумати… Ми з тобою до них завтра з’їздимо, вони зараз твір пишуть на тему «За що я люблю батьківщину», – шеф посміхнувся.
Вікторові настрій Сергія Павловича здався нормальним, і він виклав свою ідею.
– А скільки там інвалідів і почім ці протези? – жваво поцікавився шеф.
– Давайте я з’їжджу й довідаюся, скільки там хлопців, а про вартість протезів нехай Павлусь чи хтось інший запитає.
Шеф кивнув. Слово «добродійність» подіяло на нього сприятливо, і він, попросивши Павлуся розбудити його за дві години, рушив відпочити.
20
Увечері мрячило. Доїхавши до Хрещатика, Віктор розміняв доларову сотку і відразу купив у ЦУМі дешеву китайську парасольку. Радісна метушня центрального універмагу відвернула думки Віктора, і він раптом утратив бажання їхати до Олекси в «Афган». Захотілося знайти Світлинку і знову опинитися в нічному дитсадку. «Куди це мене засмоктало?» – думав Віктор, відчувши всім своїм тілом тугу за радощами життя. Але реальність, чи, власне, почуття реальності швидко все розставило на свої місця в його свідомості, і, вийшовши з універмагу, він розкрив парасольку і пішов до підземного переходу. Піймав приватника і вже за п’ятнадцять хвилин увіходив до дверей знайомої кав’ярні, де замість сходинок піднімався до дверей пандусик для інвалідних візків.
У кав’ярні наразі було завізно. Навіть не рахуючи, Віктор зрозумів, що відвідувачів набереться десятка півтора. Швидко знайшов поглядом Олексу і піймав кілька питальних поглядів на собі, але не звернув на них уваги. Пройшов прямцем до стійки.
– Привіт! – кинув по-діловому Олексі. – Треба поговорити.
Олекса, задерши голову, подивився на гостя з іронією.
– Піди в комірчину й візьми собі крісло, щоб мені карк не болів. Будемо на рівних розмовляти…
У комірчині за баром Віктор швиденько розклав інвалідний візок, сів і виїхав на ньому до Олекси.
– Кави хочеш? – запитав Олекса.
– Давай!
– Гей, бороданю, де мій капучино? – озвався з зали хрипкуватий голос.
– Зачекай, – попросив Олекса і взявся до роботи.
Засичав струмінь повітря, що виривався
