його підлітковою романтикою вулиці. А йому цього не хотілося. Відкритий простір – чи то в Антарктиді, чи то в центрі Києва – він не полюбляв. Особливо коли над цим простором залягала темрява.
– Ну й що далі? – запитав Віктор і в голосі пролунало легке роздратування. – Що ми тут робитимем?
– Не бійся, Вітьку, – защебетала Світлинка. – Маю чарівний ключик!
І вона легко рушила до бічних дверей дитсадка. Спритно відімкнула двері і, зазивно махнувши рукою, пірнула в темряву. Віктор увійшов слідом.
Усередині було напрочуд тихо, і ця тиша здалася Вікторові тривожною.
– Не бійся, тут нікого! – чомусь прошепотіла Світлинка й знов махнула рукою, показуючи дорогу.
Вони піднялися на другий поверх, пройшли широким коридором, слухаючи, як порипує під ногами паркет. Потім Світлана відкрила двері й вони зайшли до якогось приміщення. Очам Віктора, що вже звикли до півмороку, відкрилася спальна кімната з двома десятками по-військовому застелених дитячих ліжечок. Збиті «трикутники» подушок стояли рядком і відразу нагадали Вікторові про піонерські табори з радянського дитинства.
– Чого стоїш? – запитала Світлана. – Треба прилаштовуватися, бо буде незручно!
І вона взялася зсувати ліжечка впритул. Її намір був зрозумілий. Якщо зсунути п’ять таких ліжечок докупи, вийде одне нормальне двоспальне ліжко, що й робила зараз Світлана.
Закінчивши, вона повернулася.
– Гей, полярнику, роздягайся, бо замерзнеш!
Віктор раптом зніяковів. Знову озирнувся навсібіч, прислухався до тиші, подивився на охайні не зсунуті Світланою ліжечка, що геометрично шикувалися ліворуч.
– Тут і досі дитсадок? – запитав він і озирнувся на Світлану.
Вона стояла вже в самих трусиках.
– З восьмої ранку до шостої вечора – так, – відповіла вона.
– А із шостої вечора до восьмої ранку?
– Ти чого, Вітьку? – до подиву в голосі домішалося роздратування. – Тебе щось непокоїть?
– Та ні, – Віктор опанував себе, полишив зайві думки й хутко роздягся.
Вони вже лежали на «поперечному» ліжку і Віктор вдихав пах якихось парфумів, коли Світлана нарешті торкнулася його грудей, повернулася на бік і прошепотіла: «Не бійся, це не бордель! До речі, вранці та вдень я тут теж працюю…»
– Ким? – Віктор повернувся до неї і торкнув пальцем її губи.
– Ну, не вихователькою, звичайно, – відповіла вона й поцілувала його пальчик. – Я з дітьми пісні розучую. На піаніно їм мазурки й польки граю, а вони собі танцюють. Просто позаздрити можна!
– Тобі й зарплату тут платять?
– Авжеж, п’ятнадцять баксів на місяць у рідній валюті… Однак батьківщину люблять не за бакси…
– Яку батьківщину? – не втямив Віктор.
Світлана обійняла його, пригорнула до себе.
– Мою батьківщину, оцей садок! Я тут п’ять років свого життя провела, спочатку в яслах, потім – у різних
