я їду у відрядження на гри дні й мені нема з ким лишити пінгвіна…
– Ви знаєте, – дільничний говорив спокійним твердим голосом, – на жаль, мені ніде тримати вашого пінгвіна, я живу разом з мамою в готельці…
– Ви неправильно зрозуміли, – захвилювався Віктор. – Я хотів вас попросити тільки прийти зо два рази до мене й дати йому поїсти… Я вам лишу ключі…
– Це можна. Назвіть вашу адресу й ім’я, я до вас зайду. Біля третьої ви будете вдома?
– Так, буду.
Віктор сів у крісло.
Трохи понад рік тому тут, поруч із ним, на широкому підлокітнику фотеля зазвичай сиділа Оля, мініатюрна блондинка з кирпатим симпатичним носиком і вічно осудливим поглядом. Іноді вона клала голову йому на плече і немов засинала, поринала у мрії, де, можливо, йому місця не було. Йому дозволялося бути присутнім тільки в реальності. Але й у реальності він рідко почував себе потрібним їй. Вона була мовчазна і замислена. Що змінилося, відколи вона пішла, так і не пояснивши йому свій відхід? Тепер поруч стояв пінгвін Мишко. Мовчазний, але чи замислений? Що таке замисленість? Може, це лише слово для опису погляду?
Віктор нахилився і відшукав поглядом вічки пінгвіна. Уважно розглядаючи їх, він шукав у них ознаки замисленості, але бачив лише смуток.
Дільничний прийшов за чверть третя. Роззувся і пройшов до кімнати. Його зовнішність не відповідала його прізвищу: плечастий, ясноволосий і блакитноокий парубок, майже на голову вищий за Віктора, напевно, більше до місця в збірній з волейболу, ніж у міліції, а проте саме він був дільничним.
– Ну, де ваш звір? – запитав він Віктора.
– Мишко! – покликав Віктор і пінгвін вибрався зі свого закутка – з-за темно-зеленої канапи.
Підійшовши до Віктора, пінгвін з цікавістю подивився на міліціонера.
– Ну, ось Мишко, – сказав йому Віктор. Потім повернувся до дільничного.
– Пробачте, як вас звуть?
– Сергій.
Віктор затримав на дільничному погляд.
– Дивно, – сказав він. – Ви зовсім не схожі на єврея…
– А я не єврей, – усміхнувся дільничний. – Моє справжнє прізвище Степаненко…
Віктор стенув плечима і повернувся поглядом до пінгвіна.
– Мишко, – сказав він йому. – Цю людину звуть Сергій, і він тебе годуватиме, доки я у від’їзді.
Потім Віктор показав Сергієві, де що лежить і дав йому запасні ключі від квартири.
– Не турбуйтеся, – сказав, ідучи, дільничний. – Усе буде гаразд!
10
У Харкові стояли холоди. Віктор, зійшовши з потягу, відразу ж зрозумів, що гуляти по місту йому, швидше за все, не випаде – занадто легко він був одягнений. Улаштувавшись у готелі «Харків», він подзвонив кореспондентові «Столичної», відрекомендувався.
Вони домовилися про зустріч у кав’ярні під Оперним театром.
Наблизився вечір – час зустрічі, – і Віктор усе-таки
