style="font-size:15px;"> Наче забулося. Про ту пригоду більше не згадували. Принаймні до вечора. Батько їздив до аптеки за ліками. Мама з тіткою Надією поприбирали в будинку. Ми з Олегом вештались без діла. Брат сердився, що погано ловить Wi-Fi. І сусідські хлопці – нестерпні зануди. Я думала про страшне і безлике слово – майбутнє. Більше тижня тому його з останнім тестом вклали в жовтий конверт, заклеїли у присутності трьох свідків. Коли прийдуть результати ЗНО, за бажанням мами я подаватиму документи одразу до кількох вишів. Навіть до столичного. Та мене цікавлять лише львівські виші. Я хочу сюди повернутися. Маю повернутися…
Надвечір, коли минула нестерпна спека, батько повів мене до бабусі. Вона вже не спала. Облизавши потріскані губи, обвела затуманеним поглядом кімнату. Звернулася до свого сина:
– Добре, що ти не успадкував від мене ген саморуйнування. Ти будеш щасливий, і твої дітки будуть щасливі. А на мене не сердься. Я багато чого не розуміла в цьому житті.
– Мам, не треба…
– Треба.
Мене лякав не так її зовнішній вигляд, як мої почуття. Ця жінка на ліжку так мало скидалася на мою рідну Малинку. Мені хотілося швидше залишити кімнату, зачинити двері з того боку. Не бачити її такою. Забути.
Але батько взяв мене за плечі і підвів до ліжка. Побачивши мене зблизька, бабця сполотніла.
– Як ти почуваєшся? – перемагаючи страх, запитала я.
– Що казати, дитино… Як корова по теляті. Іване, – звернулася вона до татка, – забери звідси дитину.
– Ти ж сама її кликала, – здивувався той.
Малинка підвела голову з подушки. Я бачила, як напружилось її обличчя, як випнулася жилка на шиї. Розуміла, скільки зусиль варта їй подібна звитяга.
– Нехай іде. І більше її до мене не пускай. Навіть якщо я буду кликати. Ясно?
Він легенько махнув мені головою, просячи піти. Наближаючись до дверей, я почула, як бабця наказала батькові відсунути фіранки, відчинити вікно.
– Мені в цій кімнаті немає чим дихати.
Надто швидко споночіло. Доки я дійшла до своєї кімнати, вимкнули електрику. Довелося шукати в кишенях мобільний. Тільки з мого старенького Nokia кепський ліхтарик.
У кімнаті було холодно. Знадвору, із щілин між шибками, просочувався їдкий запах диму – на селі палили зілля. Я не з лякливих, але не надто приємно було сидіти в темній кімнаті, де, здавалося, не протяг ширяє попід стінами, а чиїсь невидимі руки торкаються твого обличчя.
Дзвінок Катерини змусив мене відволіктися. Кузина розповідала останні новини, але з кожною хвилиною її голос ставав усе тихішим. Мої скроні наливалися свинцем, ще й в очі наче хтось насипав піску. Промовивши останнє «бувай», я заплющила очі і повільно опустила голову на стіл.
У кімнаті зимно. Маленька незнайома дівчинка сидить біля грубки, у якій потріскують полінця. На дівчаті довгий в’язаний светр і грубі вовняні шкарпетки. Вона простягає руки до вогню, намагаючись зігрітися. За вікном лютувала негода. Вило в димарі, барабанило в дах.
Дівчинка, здригаючись від щонайменшого шурхоту, прислухалася
