дівчині все, чого їй бракує?
Відповідь Адама трохи затримується:
– Сер?
– Це наказ, солдате.
Очі Варнера вивчають мене, його вуста смикаються від задоволення.
– Я хотів би зламати цю кралю. Щось вона занадто бадьора, це для її ж добра.
– Ви не можете мене торкатися, – шиплю я крізь стиснуті зуби.
– Помиляєшся, – наспівує Варнер і передає Адамові пару чорних рукавиць. – Тобі знадобиться оце, – говорить він таємничим шепотом.
– Ти монстр, – мій голос надто спокійний, а тіло наповнюється несподіваною люттю. – Чому б тобі просто мене не вбити?
– Це, серденьку, було б марнування державного майна.
Варнер виходить наперед, і я бачу, що його руки завбачливо одягнені в білі шкіряні рукавички. Він піднімає моє підборіддя одним пальцем.
– Крім того, це просто сором – втратити таке гарненьке личко.
Я намагаюся повернути шию так, щоб відсунутися від нього, але на моєму хребті досі стоїть підкована залізом солдатська нога, і Варнер ловить моє обличчя собі в жменю. Я придушено кричу.
– Не треба опору, серденьку. Ти зробиш гірше лише собі.
– Гори в пеклі.
Варнер стискає щелепу, він здіймає руку, щоб ніхто мене не застрелив, не копнув у селезінку, не розбив мій череп… Я навіть не знаю.
– Ти борешся не за ту команду, – він випрямляється. – Але ми змінимо це. Адаме, – кличе він. – Не спускай з неї очей. Вона тепер на твоїй відповідальності.
– Так, сер.
Десять
Адам одягає рукавиці, але не торкається мене.
– Дозволь їй піднятися, Роланде. Я заберу це звідси.
Черевик щезає. Я намагаюся підвестися й дивлюся в порожнечу. Краще не думатиму про той жах, який чекає на мене. Хтось б’є мене ззаду по колінах, і я майже падаю.
– Ану рухайся, – лунає ззаду голос. Оглядаюся й усвідомлюю, що Адам уже вийшов, а я маю йти за ним.
Коли ми знову в знайомому мороці дурки, Адам зупиняться лише одного разу.
– Джульєтто.
– Візьми мене за руку, – говорить він.
– Ніколи, – вихлюпую я між двох ковтків кисню. – Ніколи. Тяжке зітхання.
Я відчуваю, що він рухається в темряві й невдовзі його тіло надто близько, так обеззбройно близько до мене. Його рука лягає на мій стан, і він веде мене через коридори в невідомому напрямі. Кожен дюйм моєї шкіри палає. Мені доводиться змушувати себе триматися на ногах, щоб не впасти в його обійми. Дистанція, яку ми проходимо, набагато довша, ніж я очікувала. Коли Адам зрештою починає говорити, я здогадуюся, що ми близько до виходу.
– Зараз ми вийдемо на вулицю, – промовляє він біля мого вуха.
Мені доводиться стиснути кулаки, щоб втамувати почуття, які переповнюють моє серце. Я надто збентежена, щоб чути його голос і розуміти значення того, що він каже.
– Я
