правдою, а суспільство надто впало у відчай, щоб не вірити. Вони не усвідомили, що пожертвували своїми душами організації, яка змогла скористатися їхнім невіглаством. Їхнім страхом.
Більшість громадян надто налякані, щоб протестувати, але є інші, сильніші. Інші, що чекають слушної нагоди. Інші, що вже почали боротися.
Сподіваюся, боротися ще не пізно.
Я жадібно розглядаю кожну гілочку, що тремтить на вітрі, кожного солдата, кожне вікно, яке я можу порахувати. Мої очі немов два професійних кишенькових крадії, вони гребуть усе підряд і зберігають у сховищах моєї пам’яті.
Ми все їдемо та їдемо, і я втрачаю лік хвилинам.
Ми під’їжджаємо до чогось, напевно, разів у десять більшого за психлікарню, імовірно, тут якийсь осередок цивілізації. Ззовні це непримітна будівля, що нічим не вирізняється, крім свого розміру; сірі сталеві плити утворюють чотири гладкі стіни з щілинами вікон. Непримітна будівля без жодної особливої прикмети чи позначки, що вказувала б на її справжнє призначення.
Замаскована штаб-квартира.
Усередині танка звивистий безлад кнопок і важелів, що спантеличують мене, але Адам розчиняє дверцята ще до того, як я встигаю з усім цим розібратися. Його руки знову охоплюють мій стан, мої ноги вже твердо стоять на землі, але серце калатає так швидко, що, я певна, він може його почути. Він мене не відпускає.
Я підводжу погляд.
Непроникні очі, насуплене чоло, його вуста
– Сюди, – киває вбік будівлі.
Я йду за ним усередину.
Одинадцять
Хоч до якого неймовірного жаху я приготувалася, реальність чи не гірша.
Брудні гроші стікають зі стін, роки постачання їжі змарновані на мармурову підлогу, сотні тисяч доларів, що могли б бути витрачені на медичну допомогу, утоплені в неймовірних меблях і перських килимах. Відчуваючи тепло від вентиляторів, я подумала про дітей, що благають чистої води. Глянувши на кришталеві люстри, почула зойки матерів, що просять милосердя. Я бачу ілюзорний світ, що існує серед жахливої реальності, і не можу поворухнутися.
Я не можу дихнути.
Так багато людей мусять померти, щоб підтримати ці вигоди. Так багато людей мусять втратити свої домівки, своїх дітей і свої останні п’ять доларів у банку за обіцянки, обіцянки, обіцянки, так багато обіцянок врятувати їх від самих себе. Вони обіцяли нам, «Відродження» обіцяло нам надію на краще майбутнє. Вони казали, що все виправлять, вони казали, що допоможуть нам повернутися до знайомого світу – світу з побаченнями в кіно, весіллями навесні та дитячими вечірками. Вони казали, що повернуть нам наші будинки, наше здоров’я, наше стабільне майбутнє.
Але вони вкрали все.
Вони забрали все.
