така голодна. Я навіть не уявляю, як смакуватиме справжня їжа.
Адамове обличчя знову стає непроникним.
– Ти маєш поспішати. Я покажу тобі, як усе працює.
Я не встигаю запротестувати, як він уже у ванній, і мені доводиться йти за ним. Двері досі відчинені, він стоїть у маленькій кімнатці, повернувшись до мене спиною, і я не розумію чому.
– Я знаю, як користуватися ванною, – говорю йому.
Він повертається дуже, дуже повільно, і мене накриває паніка. Зрештою він підводить голову, але його очі бігають туди-сюди. Коли він дивиться на мене, його зіниці розширяються, а чоло насуплюється. Права рука стискається в кулак, а один палець лівої руки він підносить до вуст. Він наказує мені мовчати.
У мене все всередині обривається.
Я знала, щось насувається, але ніколи не думала, що це буде саме Адам. Я не думала, що він буде тим, хто мене скривдить, катуватиме мене, змусить жадати смерті більше, ніж раніше. Я навіть не усвідомлюю, що плачу, доки не чую власний хрип і не відчуваю мовчазних сліз, що котяться обличчям, і мені
Він, здається, помічає мою раптову істерику, бо його очі широко розплющуються, а рот розтуляється.
– Ні, Джульєтто, я не… – він тихо щось собі бурмоче. Здіймає до чола кулак, обертається, тяжко зітхає, перетинає маленьку кімнатку. Знову бурмоче.
Виходить, не обертаючись.
Дванадцять
Цілих п’ять хвилин під гарячою проточною водою, два шматки мила, обидва з ароматом лаванди, пляшка шампуню, призначеного лише для волосся, і доторк м’яких махрових рушників, які я наважилася огорнути довкола свого тіла, – я починаю розуміти.
Вони хочуть, щоб я пробачила.
Вони думають, що зможуть стерти мої спогади, купити мою лояльність, мою відданість кількома гарячими обідами і кімнатою з видом. Вони думають, що я так дешево продаюся.
Здається, Варнер не розуміє, що я виросла без усього цього і не жалілася. Я не хотіла одягу чи ідеального взуття чи будь-чого дорогого. Я ніколи не бажала загорнутися у шовк. Усе, чого я будь-коли прагла, – це торкнутися іншої людської істоти не лише руками, але й серцем. Я спостерігала світ з його браком спочуття, поверховими судженнями і холодними обуреними поглядами. Навколо мене цього було задосить.
Я мала так багато часу, щоб слухати. Дивитися.
Вивчати людей, місця, події. Усе, що потрібно було зробити для цього, – це розплющити очі. Просто розгорнувши книжку, я могла на кожній сторінці спостерігати історії, які стікають кров’ю. Спогади, вигравіювані на папері.
Я жила між сторінками книжок.
Не маючи живих людських стосунків, я укладала союзи з паперовими образами. Я відчувала любов і втрату з оповідей, вичитувала їх з історії. Я пережила підлітковий вік за асоціаціями. Мій світ – це переплетена
