якусь мить рухаються, але він нічого не говорить. Несподівано він проходить уперед аж на стільки, що його можна торкнутися. Він прямує повз мене, щоб знову відчинити дверцята, що приховують речі, саме існування яких викликає в мене огиду.
– Це все для тебе, – говорить він, не дивлячись на мене, його пальці торкаються сукні такого насиченого сливового кольору, що її хочеться з’їсти.
– У мене вже є одяг, – я проводжу рукою по складках своїх брудних зношених лахміть.
Зрештою він вирішує глянути на мене, але й цієї миті його очі кліпають і застигають, його вуста розтуляються від здивування. Я думаю, що, може, помившись, здобула нову подобу, і шаріюся, сподіваючись, що йому не надто гидке те, що він бачить. Не знаю, чому мене це так турбує.
Він відводить погляд. Глибоко зітхає.
– Я чекатиму ззовні.
Я Джульєтта. Я дівчина.
Я не чиясь власність.
Мені все одно, як Варнер хоче, щоб я виглядала.
Я виходжу, і Адам секунду дивиться на мене. Він потирає потилицю й нічого не каже. Хитає головою. Рушає. Він не торкається мене, і я мала б цього не помічати, але помічаю. Я не уявляю, чого очікувати, яким буде моє життя в цьому новому місці, але в мене шкребе в шлунку від кожної вишуканої прикраси, кожного дорогого аксесуару, від кожної зайвої картини, оздоби чи освітлення цього будинку. Сподіваюся, усе воно згорить у пеклі. Я йду за Адамом по довгому, встеленому килимом коридору до повністю скляного ліфта. Він використовує ту саму карткуключ, якою відмикав мої двері, і ми заходимо всередину. Я навіть не усвідомлюю, що ліфт почав рухатися вгору через ці нескінченні поверхи. Думаю, яке це буде огидне видовище, коли я увійду до їдальні, і майже рада.
Мені приємно розчаровувати Варнера в усьому.
У їдальні досить місця, щоб нагодувати тисячі сиріт. Замість них там сім банкетних столів, на яких красується синій шовк, кришталеві вази з орхідеями і мрійливими ліліями, скляні глеки з гарденіями.
Варнер сидить на чолі стола в центрі кімнати. Щойно побачивши
Майже відразу я розумію, що вільний стілець збоку від нього для мене, і я не маю зупинятись, але зупиняюся. Швидко оглядаю всіх присутніх і не помічаю більше жінок, окрім мене.
Адам торкається моєї спини кінчиками трьох пальців, і здається, моя шкіра зараз вибухне. Я поспішаю вперед, і Варнер привітно усміхається. Він відсовує стільця зліва і жестом запрошує мене сідати. Я сідаю.
Намагаюся не дивитися на Адама, що сідає навпроти.
– Знаєш…
